ГЛАВА V.ДЗЕРКАЛО КРОВІ

Від прочитаного тіло дівчини здригнулося, та вона не могла відвести очей від щоденника.

Далі йшлося про найцікавіше.

Аделіна перевела подих і перегорнула сторінку.

Почерк ставав дедалі нерівнішим. Деякі рядки були написані поспіхом, чорнило місцями розтікалося по паперу, ніби рука, що тримала перо, тремтіла.

«Віолетта була володаркою дзеркала, яке нині перебуває в маєтку.»

Аделіна завмерла.

Її погляд мимоволі ковзнув у бік коридору.

Туди, де за стіною стояло старе дзеркало.

Вона знову подивилася на сторінку.

«До нього не можна ставитися як до звичайної речі. Дзеркало було принесене до маєтку задовго до народження Елізабет. Кажуть, його виготовив майстер, чиє ім'я ніхто не пам'ятає. На рамі були вирізані троянди, а під срібним покриттям скла, за старими переказами, змішували кров тих, хто торкався його вночі.»

Аделіна повільно провела пальцем по рядку.

Вона згадала різьблені троянди.

Ті самі, які бачила на старих фотографіях.

Тепер вони вже не здавалися просто прикрасою.

Вона продовжила читати.

«Віолетта не боялася його. Навпаки — вона вірила, що дзеркало може дати їй те, чого не здатна дати жодна людина: владу над власною смертю.»

Аделіна нахмурилася.

Наступні слова були майже стерті.

Вона нахилилася ближче до лампи.

«Вона звернулася до тих, хто знав старі обряди. Спочатку це вважали лише забобонами. Та Віолетта не відступила. Вона хотіла, щоб дзеркало стало сховищем для її душі після смерті.»

Аделіна перестала дихати на кілька секунд.

Сторінка шелеснула під її пальцями.

Далі йшлося про дванадцять ночей.

Саме дванадцять.

Щоночі Віолетта приходила до дзеркала після опівночі.

Вона запалювала дванадцять свічок і ставила їх навколо рами.

На столі перед нею лежала срібна чаша.

І щоночі до неї додавали кров.

Не чужу.

Її власну.

Вона робила невеликий надріз на долоні, дозволяла кільком краплям упасти в чашу, а потім проводила ними по різьблених трояндах на рамі.

На першій ночі вона ще сумнівалася.

На третій перестала боятися.

На шостій перестала говорити з кимось із мешканців маєтку.

На дев'ятій наказала замкнути двері до своїх покоїв і не турбувати її до світанку.

А після дванадцятої ночі Віолетту знайшли непритомною.

Вона лежала перед дзеркалом.

Свічки давно згасли.

Срібна чаша була порожня.

А на долоні залишився глибокий слід, ніби шкіра сама затягнулася навколо невидимого порізу.

Аделіна перегорнула сторінку.

«Після того дня вона змінилася.»

Усього одне речення.

Але нижче було більше.

Віолетта стала ще суворішою.

Її покарання стали жорстокішими.

Вона перестала пробачати навіть найменші порушення.

Люди, які працювали в маєтку, боялися дивитися їй у вічі.

Але найстрашніше було інше.

Віолетта почала поводитися так, ніби знала про смерть щось, чого не знали інші.

Наче смерть більше не була для неї кінцем.

Аделіна повільно перегорнула сторінку.

Там почерк змінився.

Цього разу запис зробив хтось інший.

«Ніхто не знає, з ким саме Віолетта уклала угоду тієї ночі. У різні роки про це говорили по-різному. Одні стверджували, що вона звернулася до диявола. Інші — що до чогось значно давнішого, чого люди не повинні були кликати у свій світ.»

Аделіна затримала подих.

«Відомо лише одне: угода була укладена кров'ю.»

Вона перечитала ці слова.

Потім продовжила.

«Їй було обіцяно те, чого вона прагнула найбільше. Вона не повинна була залишити цей світ остаточно. Її душа мала перейти в дзеркало, а звідти — до жінок її роду.»

Аделіна відчула, як холод проходить уздовж спини.

Вона перегорнула сторінку.

Там стояв наступний запис:

«Але кожна угода має свою ціну.»

Нижче чорнило було розмите.

Довелося нахилитися майже до самого паперу, щоб розібрати слова.

«Після смерті кожної наступної власниці дзеркала те, що залишилося від Віолетти, мало переходити далі — до наймолодшої жінки роду.»

Аделіна застигла.

Її погляд повільно піднявся від сторінки.

Наймолодша жінка роду.

Вона.

Аделіна відчула, як серце вдарилося об ребра.

Вона відразу спробувала знайти наступний рядок.

Але він був вирваний.

Не випадково пошкоджений часом.

Сторінку хтось вирвав.

Аделіна провела пальцями по нерівному краю.

— Ні...

Вона швидко перегорнула кілька сторінок вперед.

Там знову був текст.

Але тепер ішлося вже про Елізабет.

«Вона стала першою, хто успадкував дзеркало після Віолетти.»

Аделіна перечитала речення.

Після Віолетти?

Але якщо Віолетта мала перейти в дзеркало після смерті, чому тут говорилося про те, що Елізабет успадкувала його?

Вона продовжила читати.

«Елізабет не знала всієї правди. Їй сказали лише те, що дзеркало належить жінкам родини й ніколи не повинно залишати маєток.»

Наступний рядок був підкреслений.

«Ніколи не можна дозволяти наймолодшій залишатися біля нього після опівночі, адже через наймолодшу жінку роду душа Віолетти переродиться, щоб продовжити незакінчене. Коли чергова власниця дзеркала покине цей світ, душа переселиться до наймолодшої»

Аделіна відчула, як у грудях стало тісно.

Вона згадала ніч.

Дзеркало.

Опівніч.

І власне відображення.

Її пальці почали тремтіти.

Аделіна перегорнула ще одну сторінку.

Там було написано лише:

«Вона завжди повертається до наймолодшої.»

Крапка.

Нічого більше.

Аделіна закрила щоденник.

У кімнаті було тихо.

Занадто тихо.

Вона сиділа нерухомо, не знаючи, що робити з прочитаним.

Можливо, це була лише стара родинна легенда.