ГЛАВА IIІ.ТА ЩО ДИВИТЬСЯ З ПОРТРЕТА

— Нарешті...

Аделіна різко обернулася.Вона знову почула ті самі слова, проте зняти тканину з дзеркала боялася.

Коридор був порожній.

Лише слабке світло з вікна лягало на стару підлогу, а протяг ворушив край фіранки біля сходів. Нікого.

Вона кілька секунд стояла нерухомо, прислухаючись.

Тиша.

— Тут хтось є? — запитала вона, хоча сама не знала, навіщо.

Відповіді не було.

Аделіна вийшла в коридор і подивилася вниз, на сходи. Потім — угору.

Порожньо.

Вона повернулася до кімнати.

Її погляд знову впав на портрет.

Вікторія Рейвенська.

Тепер, коли Аделіна знала її ім'я, жінка на картині здавалася ще більш моторошною.

Не через вираз обличчя.

Навпаки.

Вікторія була надзвичайно спокійною.

Її губи ледь помітно вигнулися в усмішці, а темні очі дивилися кудись поверх плеча Аделіни, ніби вона бачила щось, чого не могла побачити сама.

Аделіна знову підійшла ближче.

— Хто ти?

Вона сама здивувалася власному запитанню.

Звісно, портрет не міг відповісти.

Принаймні так мало бути.

Але чомусь їй здалося, що відповідь вона вже почула.

Аделіна відступила.

Її погляд ковзнув по портрету.

Темне волосся.

Тонкі брови.

Форма носа.

Ледь помітна родимка біля правої брови.

Навіть маленька западинка на підборідді.

Усе це було її.

Але найбільше лякали очі.

Бо чим довше Аделіна дивилася на них, тим сильніше їй здавалося, що вои їй знайомі

Не просто знайомі.

Рідні.

Наче вона вже колись бачила цей погляд.

Наче знала його, наче дивилася крізь нього

Аделіна швидко відвернулася.

— Просто схожість.

Вона зробила кілька кроків до дверей.

Потім зупинилася.

На столі лежала невелика дерев'яна коробка.

Її раніше тут не було.

Принаймні Аделіна була впевнена в цьому.

Вона підійшла ближче.

Коробка була стара, темна, з тонким металевим замком.

На кришці хтось вирізьбив одну літеру:

V.

Аделіна провела пальцями по дереву.

Замок був відчинений.

Вона підняла кришку.

Всередині лежав пожовклий аркуш паперу.

А під ним — маленький ключ.

Аделіна взяла лист.

Папір був настільки старим, що краї почали кришитися.

На ньому було написано лише кілька слів.

«Якщо ти бачиш її - не дозволь їй оволодіти тобою».

Аделіна перечитала речення.

Потім ще раз.

Серце забилося швидше.

Вона перевернула лист.

Аделіна завмерла.

Десь унизу будинку грюкнули двері.

Вона здригнулася.

— Це неможливо...

Можливо, вітер.

Можливо, старі двері.

Але чомусь вона вже не хотіла залишатися на третьому поверсі.

Аделіна поклала лист назад у коробку, взяла ключ і швидко вийшла з кімнати.

Двері вона замкнула.

Цього разу — двічі.

Того вечора вона майже не згадувала ні про портрет ні про дзеркало

Майже.

Аделіна сиділа на кухні, намагаючись приготувати собі вечерю, але вже втретє перечитувала той самий рядок із бабусиного листа.

Не дивися у нього після опівночі.

Вона глянула на годинник.

21:36.

До опівночі ще було далеко.

Але від самої думки про це їй стало не по собі.

Вона підвелася й відкрила шафу.

На верхній полиці стояла стара коробка з фотографіями.

Бабуся зберігала там усе.

Старі листи.

Світлини.

Документи.

Речі, які Аделіна ніколи не розуміла, навіщо зберігати.

Вона поставила коробку на стіл.

Можливо, відповідь була тут.

Якщо дзеркало справді належало жінкам їхнього роду, хтось мусив знати, звідки воно взялося, яка його історія і чому саме воно переходило в спадок.

Аделіна почала переглядати фотографії.

Бабуся в молодості.

Її мати.

Прабабуся.

Ще одна жінка, ім'я якої Аделіна не знала.

На кількох фотографіях повторювалося те саме обличчя.

Жінки різного віку.

Різні зачіски.

Різний одяг.

Але одна й та сама дивна схожість.

Аделіна поклала фотографії поруч.

Її пальці похололи.

На одній із них була молода Маргарита.

Їй було приблизно двадцять років.

Вона стояла біля того самого дзеркала.

А поруч із нею — чоловік.

Аделіна піднесла фотографію ближче.

Обличчя чоловіка було майже стерте.

Ніби хтось навмисно пошкодив саме цю частину знімка.

На звороті бабусиним почерком було написано:

Вона перевернула наступну світлину.

На ній була вже зовсім інша жінка.

Схожа на Вікторію.

Під фотографією стояла дата:

1912 рік.

Аделіна подивилася на неї довше.

Потім на наступну.

1947.

Ще одна.

1986.

Чотири різні жінки.

Чотири різні роки.

Вона взяла телефон і почала фотографувати знімки.

Саме тоді у вікні щось промайнуло.Їй на якусь мить здалося, що то був якийсь силует.

Аделіна різко підняла голову.

За склом був лише темний сад.

Вона підійшла до вікна.

На мокрій землі виднілися сліди.

Чиїсь сліди.

Вони починалися біля садової хвіртки.

І закінчувалися прямо під її вікном.

Аделіна відступила.

На другому поверсі.

На мокрій землі.

Сліди були свіжими.

Вона більше не стала перевіряти, чиї вони.

Зачинила штори.

Замкнула вікно.

І лише тоді помітила, що на склі зсередини залишився відбиток долоні.

Маленької.

Жіночої.

Аделіна дивилася на нього, не в змозі поворухнутися.

А потім на запітнілому склі повільно проступили літери.

Наче хтось невидимий писав пальцем.

00:00.

Аделіна подивилася на годинник.