ГЛАВА II. ЖІНКА З ПОРТРЕТА

— Нарешті.

Аделіна завмерла.

Слово прозвучало зовсім близько.

Настільки близько, що холод пробігся вздовж хребта, а шкіра на руках вкрилася дрібними мурашками.

Вона повільно обернулася. Серце вистрибувало з грудей…

Коридор був порожній.

Лише тьмяне світло з вікна падало на стару дерев'яну підлогу, розділену навпіл довгою тінню від дверей.

— Є тут хтось?

Її голос прозвучав невпевнено.Надто невпевнено, як для дівчини, яка вірила тільки науці

Відповіді не було.

Аделіна вийшла в коридор.

Нікого.

Вона перевірила сходи, заглянула в кімнати, навіть відчинила двері ванної.

Порожньо.

Тиша.

Така глибока, що вона почула власне дихання.

— Чудово, — прошепотіла Аделіна. — Два дні в будинку, і я вже чую голоси. Здуріти можна

Вона повернулася до кімнати.

Портрет усе ще висів на стіні.

Але тепер Аделіна не могла змусити себе дивитися на нього спокійно.

Жінка була молодою. Можливо, трохи старшою за саму Аделіну. Темне волосся зібране на потилиці, бліде обличчя, тонкі губи.

На ній була чорна сукня з високим коміром.

Навколо шиї — медальйон.

Аделіна мимоволі торкнулася власної шиї.

Вона знала цей медальйон. Він їй добре запам”ятався

Бабуся носила його майже все життя.

Після її смерті Аделіна бачила його серед прикрас.

Вона навіть пам'ятала, як у дитинстві просила дозволити їй приміряти його.

Бабуся тоді різко зачинила скриньку.Вона нікому, навіть Аделіні не дозволяла торкатися її прикрас чи приміряти їх. Не тому що вони були цінними, тому що боялася що вони можуть принести лихо тому хто їх приміряє окрім неї. Бабуся ніколи не розповідала цієї своєї теорії і уникала таких розмов.

— Ніколи його не чіпай.

— Чому?

— Бо деякі речі не призначені для дітей. 

Тоді Аделіна образилася.

Тепер їй хотілося знати, що саме бабуся мала на увазі, адже вона була такою категоричною і це виглядало дивно.

Вона знову підійшла до портрета.

Під іменем стояла дата.

1874–1899.

Аделіна нахмурилася.

Двадцять п'ять років.

Жінка на портреті померла у двадцять п'ять.

Вона ще раз подивилася на її обличчя.

І раптом зрозуміла ще дещо.

У правій брові Вікторії була маленька світла цятка.

Така сама, як у неї.

Аделіна торкнулася власної брови.

— Це неможливо.

Вона відступила.

На стіні поруч висіли інші портрети.

Чоловіки.

Жінки.

Діти.

Очевидно, представники родини Рейвенських.

Але тільки Вікторія була зображена так, ніби художник намагався не просто передати її зовнішність.

Він намагався запам'ятати її.

Кожну рису.

Кожен погляд.

Аделіна підійшла ближче.

У нижньому кутку картини була маленька позначка.

Ледь помітні літери:

A. M.

— Художник?

Вона сфотографувала підпис. Їй дуже хотілося дізнатися хто цей художник

Потім ще раз поглянула на Вікторію.

Їй здалося, що очі жінки змінили напрямок.

Ніби вона дивилася не перед собою.

А просто на неї.

Аделіна різко відступила.

— Ні.Це все моя бурхлива фантазія. Тим паче я у старому, порожньому будинку!

Вона провела долонею по обличчю.

— Я просто втомилася.

Це було єдине логічне пояснення.

Вона спустилася вниз.

Уночі Аделіна довго не могла заснути.

Будинок видавав десятки звуків.

Десь тріщало дерево.

Дощ барабанив по даху.

Вітер час від часу штовхав старі віконниці.

Звичайні звуки.

Абсолютно звичайні.

Вона лежала в ліжку й дивилася в стелю.

Перед очима постійно виникав портрет.

Вікторія.

1874–1899.

А потім — те дивне слово.

Нарешті.

Аделіна взяла телефон.

На екрані було 23:48.

Вона відкрила фотографію портрета.

Збільшила.

У кутку справді стояли ініціали.

A. M.

Під ними — ледве помітна дата.

1898.

Отже, картину написали за рік до смерті Вікторії. Аделіна не хотіла чекати ранку, то ж вирішила знайти на просторах інтернету художника, який написав цю картину. Аделіна довго перегортувала сайти, як раптом, здається знайшла те що хотіла.

- Та невже! 

Відкривши джерело, вона знайшла інформацію про цього художника. То був Адам Майковський - відомий художник того часу. Руде волосся, привітна усмішка, витончена постава… ці риси теж здавалися Аделіні знайомими, хоч вона і не розуміла, як це можливо. 

Коли Аделіна розглядала роботи художника, вона натрапила на ту саму картину, яка висіла у кімнаті на горищі. Вона чимось відрізнялася від всіх інших: чи то відтінками, чи то чимось іншим, вона не могла зрозуміти. 

Їй хотілося порівняти зроблене фото з тим, що було в інтернеті. Втамувавши свою цікавість, Аделіна вже хотіла відкласти телефон, У правому кутку картини стояло дзеркало..

Високе.

Вузьке.

В чорній різьбленій рамі.

А перед ним — Вікторія.

Аделіна сіла в ліжку.

Пальці стиснули телефон.

Вона відкрила старі фотографії бабусі, які знайшла вдень.

На одній із них Маргарита була молодою.

Їй було не більше двадцяти.

Вона стояла біля того самого дзеркала.

Аделіна збільшила фотографію.

На звороті було написано:

«Не дивись після дванадцятої».

Вона подивилася на годинник.

23:57.

Аделіна застигла.

Вона не знала, чому саме в цей момент піднялася з ліжка.

Не знала, чому взяла телефон.

Не знала, чому пішла до дверей.

Можливо, це була цікавість.

Можливо — бажання довести самій собі, що все це лише збіг і вона собі це все вигадала.