ГЛАВА I. СПАДЩИНА

Дощ почався ще до того, як Аделіна побачила будинок.

Спочатку він лише тихо постукував по лобовому склу, ніби хтось обережно нагадував про себе. Та що ближче вона під'їжджала до околиці міста, то густішою ставала злива. Дерева вздовж дороги розмивалися у сірій завісі, а старі ліхтарі спалахували один за одним, хоча до вечора залишалося ще кілька годин.

Аделіна зменшила швидкість.Вона не була тут майже дев'ять років.

Дивно, але дорога запам'яталася краще, ніж вона хотіла б.

Поворот біля старої церкви. Зламаний дорожній знак. Кам'яний міст через вузьку річку. А далі — довга алея, обабіч якої росли величезні липи.

Колись бабуся називала її алеєю примар.

Аделіна тоді сміялася називаючи все це бабусиними вигадками, старими легендами та забобонами.

Тепер їй чомусь було не до сміху.

Будинок з'явився раптово.

Темний, високий, із гострим дахом і вузькими вікнами, він стояв трохи осторонь дороги, оточений старим садом. Колись його фасад був білим, але тепер фарба місцями облупилася, оголюючи сіру штукатурку.

На другому поверсі одне вікно було відчинене.

Аделіна мимоволі подивилася на нього.

Їй здалося, що за фіранкою хтось стояв.

Вона різко перевела погляд на дорогу.

— Просто дерево, — тихо сказала сама собі.

Але в дзеркало заднього виду більше не дивилася.

Бабусю поховали два дні тому.Аделіна не плакала.

Вона сама не знала, чи це нормально.

Можливо, сльози закінчилися ще в той день, коли їй подзвонили з лікарні й сказали, що Маргарита Олександрівна померла уві сні, того дня світ Аделіни рухнув. Їй бракувало повітря. Того дня частинка її світу поринула у щось невідоме...

Тоді Аделіна сиділа на кухні своєї маленької квартири, тримаючи телефон біля вуха, і дивилася на чашку з недопитою кавою.

Вона чомусь подумала лише про одне:

бабуся завжди казала, що не боїться смерті.

«Бо смерть, — говорила вона, — не найстрашніше, що може трапитися з людиною... ми всього лиш повертаємося додому».

Аделіна ніколи не питала, що саме вона мала на увазі.

Тепер шкодувала.

Вона заглушила двигун.

Дощ не припинявся.

Кілька секунд Аделіна просто сиділа в машині, дивлячись на будинок.

Потім взяла ключі й вийшла.

Холодне повітря одразу пробралося під пальто.

Доріжка до ґанку була вкрита мокрим листям. Біля дверей стояли два кам'яні горщики, у яких колись росли хризантеми.Тепер вони були порожні.

Аделіна піднялася сходами.

Ключ повернувся в замку з дивною легкістю.

Вона зайшла всередину.

І відразу відчула запах, який  був їй до болю рідним.

Старе дерево, пил, трохи воску і той особливий аромат лаванди, який завжди залишався на бабусиних речах.

Аделіна заплющила очі.

На одну коротку мить їй здалося, що зараз почує:

— Ти знову запізнилася.

Вона майже усміхнулася.

А потім згадала, що бабусі більше немає.

— Я вдома, — прошепотіла вона.

Її власний голос розчинився в порожньому коридорі. Цей дім вже не випромінював тепло та затишок, як раніше. Здавалося, що після смерті бабусі і стіни тут стали похмуріші.

Десь нагорі щось тихо стукнуло.

Аделіна підняла голову.

Почекавши кілька секунд, вона зняла пальто.

— Старий будинок, — сказала вона собі. — Нічого більше.

Цього разу їй навіть вдалося повірити власним словам.

Нотаріус приїхав наступного ранку.

Його звали пан Роман Войцеховський. Він був невисоким чоловіком років шістдесяти з акуратно підстриженими сивими вусами й дивною звичкою постійно поглядати на годинник.

Вони сиділи у вітальні.

Перед ним лежала папка з документами.

— Ваша бабуся залишила вам будинок, земельну ділянку та всі особисті речі, які знаходяться всередині, — сказав він, перегортаючи сторінки.

— Я знала про будинок.

— Не зовсім.

Аделіна насупилася.

— Що ви маєте на увазі?

Він зняв окуляри.

Подивився на неї.

І вперше за весь ранок перестав дивитися на годинник.

— Є ще одна умова.

— Яка?

Нотаріус відкрив останню сторінку.

— Ваша бабуся наполягала, щоб я зачитав це вам особисто.

Аделіна мовчки чекала.

Він почав читати.

— «Я залишаю Аделіні Рейвенскій дзеркало, яке належало моїй матері, а до неї — її матері. Воно переходило жінкам нашого роду з покоління в покоління, настала черга передати його Аделіні Рейвенскій».

Аделіна ледь помітно всміхнулася.

— Це все?

— Ні...  поруч з заповітом був лист. Гадаю, я маю передати його вам

Він продовжив.

— «Не продавай його ніколи і нікому. Не дозволяй нікому іншому забрати його. І найважливіше не дивися у нього після опівночі. Ти зараз подумаєш що це знову мої старі байки, але я прошу тебе, виконай моє прохання. Прийде час і ти сама зрозумієш, чому я просила тебе про це. Дзеркало стоїть в зачиненій кімнаті на третьому поверсі, ключі ти знайдеш у серванті.Пам"ятай, що я люблю тебе, моя Аделі»

Аделіна посміхнулася вперше за останній час. Аделі... так завжди називала її бабуся з уст яких це звучало по-особливому ніжно.

Пан Войцеховський зібрав документи.

Перед тим як вийти, він зупинився біля дверей.

-Якщо потрібна буде моя допомога, можете звертатися у будь який момент. 

-Так, дякую...

Коли пан Войцеховський пішов, Аделіна знайшла ключі та поспішила  до кімнати в якій мало стояло дзеркало. Вона не дуже вірила в містику, проте в душі зародилася цікавість. Вона й сама не до кінця розуміла, що це за цікавість: до старовинного дзеркала чи до забороненої кімнати, в яку бабуся суворо забороняла заходити Аделіні ще з дитинства.

Коли Аделіна була дитиною, двері завжди були замкнені.

«Там нічого цікавого», — казала бабуся.

Аделіна повільно провернула ключі