- 23 -

Коли Вестра заходить в кімнату Лойда, вона тихенько стукає у двері скоріше для ввічливості аніж для того, щоб сповістити про свою присутність. Норкман навіть не ворухнувся, продовжив складати речі до рюкзака.

— Ти щось хотіла? — запитав він, навіть не обертаючись до неї.

Вестра відчуває страшезну ніяковість, буцімто вона зрадила старшого лейтенанта в той же момент, коли віддалася іншому чоловіку.

— Поговорити.

— Говори, — сухість голосу Норкмана зайве підкреслює правоту того, що він сердився на неї.

Соло обережно сідає на край ліжка, мнучи пальці від хвилювання. Її серце колотиться несамовито, а в пам’яті чомусь виникають образи пораненого Лойда і страх його втрати.

— Я порвала з тобою, бо стомилася від ревнощів, які мене поглинали.

— Хіба є сенс говорити про минуле?  — він розвернувся до неї обличчям, і разом з ним, в середині Вестри щось обірвалося, гулко б’ючись об ребра.

Біль, який не виразити жодною фізичною раною, застряв в горлі, заважаючи їй дихати. Панічно хапаючи ротом повітря, Соло кілька секунд помовчала, не знаючи чи варто їй продовжувати говорити, чи ліпше піти з його кімнати.

— Я справжня дурепа, яка зациклилася на собі і нічого більше не бачила окрім власних почуттів. Той день, коли ми зустрілися в чотирьох і ти сп’янів й не контролював, що говориш.  А говорив те…

— Що ти хотіла від мене почути, — закінчив Лойд за неї слова. — Наші стосунки із самого початку були провальними. Я ніколи не приховував від тебе факт того, що я був закоханий в Івену. Не приховував своїх намірів стосовно тебе. Я був щирим, і мої почуття були щирими. Та цього було не достатньо, щоб подолати кризи в наших стосунків. Ти вирішила тікати, бо так тобі стало легше, я не став заважати. Все.

— Я була дурепою! Ні, я і є дурепа! — Вестра закрила долонями обличчя, відчуваючи як на очах накочуються сльози.

— Ця місія, я думав щось змінить. Що ж, місія й справді нас змінила.

— Про що ти? — прийняв долоні, заплаканими очима вона поглянула на непохитного Лойда.

Підсвідомо Вестра вже знала відповідь, та цього разу вона вирішила не поспішати із висновками.

— На тобі все ще його запах, — його щелепи напружилися, а кадик на шиї нервово сіпнувся. — Ти вільна жінка і я не маю жодного права тобі вказувати з ким ділити ліжко.

— Лой… — слова застрягли в горлі. — Я не знаю, що можу сказати у своє виправдання.

— Ти не мусиш виправдовуватися перед мною.

— Ти був на порозі смерті, я була в розпачі і сама не своя від почуттів, які мене топили. Думки про твою смерть, про те, що я тебе більше не побачу…

— Штовхнули тебе в обійми іншого чоловіка?

— Так! — в її голосі з’явилася хрипота й відчай, який вона ненавиділа, комусь демонструвати. — Всі ці дні, від коли я пішла від тебе, я намагалася втопити власні почуття. Зітерти тебе з пам’яті, але нічого не виходило. Варто було мені переступити поріг легіону, як все починалося з початку. Я думала, якщо я зможу переступити через себе, переспати з іншим, я справді стану вільною від почуттів. Лойд, я справді тебе кохаю.

Останні слова Вестра сказала гордо, виструнчись й розправив плечі, мов збиралася віддавати присягу у вірності, а не демонструвати свою слабкість.

— Дай мені час, щоб все обдумати, — сухо він відповів, не зводячи з неї очей. — По завершенню місії, повернемося до цієї теми. Зараз нам потрібні тверезий розум. Гаразд? — ледь помітна посмішка лягла на його губи.

— Гаразд.

— Переглянь ці папери.

Норкман дістав із рюкзака кілька складених аркушів паперу й протягнув його Вестрі.

— Що це? — в її горлі все ще була грудка, навіть всупереч тому, що Лойд просив відстрочку, їй було важко перемкнутися з особистого на роботу.

— Особиста справа сімейства Алоро. Прочитай все уважно. Здається хазяїн цього замку не такий, яким хоче здаватися.

Варто було прочитати перші рядки, як жах на обличчі Вестри закам’янів. В її голові почали мелькати вчорашні жаркі цілунки Редрейна, які йшли в розріз написаному тексті.