- 22 -

 — Моє ім’я Ейн! — розлючено він викрикнув, після чого торкнувся лівою рукою свого обличчя.

Ліва сторона обличчя вся була вкрита тонкими шрамами нагадуючи павутину розбитого скла. Відсутність ока, перші дні після пробудження, його змушувала кожен раз лютувати коли він бачив своє потворне відображення. Накладені чари ілюзії дивним чаклуном, який позиціонував себе як найстарішим у цілому королівстві Вогню, не допомогли йому забути свою потворність.

— Що останнє ти пам’ятаєш перед падінням? — чаклун завжди зберігав спокій.

Енй на кілька секунд примружив своє око, мов ця дія могла спонукати відновленню його пам’яті.

— Сутичка з братом. Я не прорахувався у своїх можливостях, і за збігом обставин просто впав.

— Просто впав?

— Підковзнувся. Була страшна негода.

— Ніякого світла не пам’ятаєш? Може коли ти падав, тебе наздогнало заклинання забуття?

— Яке ще заклинання?! — роздратовано промовив Ейн.

— Ось це, — спокійно вимовив Саґа, тицьнувши вказівним пальцем в лоба хлопця.

Пекучий біль знову вібрацією розлився по тілу, заблоковані спогади поповзли шматками, пронизуючи головний мозок мов шпичаками. Спочатку мелькає спогад битви на крутому схилі, широка злостива посмішка брата, а потім дитинство де він просить батька залишити одного із них поруч з матір’ю.

— Ейн! — гнівно шипить хлопець ім’я брата. — Він вкрав моє життя! — від гніву його тіло аж трусить. — Я був охоронцем артефакту! — він стискає руки в кулаки, температура в кімнаті нагрівається.

— Напевне твій брат не хотів, щоб хтось дізнався, що ти загинув… і щоб впевнитись, що ти не повернешся, він зайняв твоє місце наклавши заклинання, — Саґа знизив плечима, мов його слова були лише здогадкою. — Отже, два брати які мають його коріння. Цікаво, — пробурмотів собі під ніс Саґа.

— Брате я заберу у тебе все, що ти забрав у мене, — Редрейн стискає губи в одну лінію, морщачи носа. — Власними руками тобі покажу, що таке розпач на дні ущелини!  

***

 Ранок для Вестри починається майже по обіді, і коли вона розплющує очі то першим бачить на столі невеличкий букет польових квітів. Соло прийшлося кілька разів кліпнути, щоб усвідомити, що сталося вчора між нею й Алоро. Обличчя заливається соромом, коли вона згадує деталі із Редрейном.

Ввона швидко збирається, приводячи себе в порядок й виходить з кімнати. Коли вона бачить відчинені двері в кімнату старшого лейтенанта то швидко рушає і кліпає із жахом, коли не знаходить Лойда в ліжку.

— Він прокинувся, — сповіщає Кіріс, яка стояла в кутку кімнати відчиняючи вікно на провітрювання. — Він спустився на сніданок.

— Дякую.

Її вдячність суха. Вестра не витрачає часу на розмови й відразу направляється в залу. За столом сидить Редрейн і йому дивитися в очі чомусь соромно, Лойд сидить поруч і він похмуріший чим зазвичай.

— Тобі вже краще? — запитує Вестра навіть не вітаючись.

— Так, — він продовжує козиряти виделкою в каші.

— Коли ти прокинувся?

— Вчора в ночі.

Відповідь Лойда змушує Вестру проковтнути грудку слини, якої стало забагато в роті. Чомусь їй дуже не хотілося, щоб він щось знав про її зв'язок із Ререйном.

— Їж, — слова Лойда знову сухі. — Після сніданку ми вирушаємо звідси.

— Куди?

— В місто. Нам немає потреби тут залишатися, чи не так? — він підняв на неї пильний погляд.