- 17 -

Хлопчик одинадцяти років сидить на ґанку,  й ловить поглядом дрібні каплі дощу, які капотять з накриття веранди. Йому подобалася така погода, особливо коли землю накриває ковдра з сивого туману, а між горами тоне тиха мелодія мряки.

— Мама не хоче, щоб ми продовжили твою справу? — він махає ногами, ганяючи набридливу муху, яка старанно хоче сісти йому на коліно.

— Не хоче, — сумно всміхаючись вимовляє Різон.

Для Різона завжди була тяжка тема обговорення щодо наступного спадкоємця, який буде стерегти артефакт. У своєму юному віці він справді вважав це честю, а запал його батька, лиш сильніше підкріплювали його намір стати охоронцем для артефакту.

Життя його перевернулось, коли він закохався, і це кохання було настільки сильним, що він не став його супротивитись. Юність закінчилася, й почалася справжня реальність в які його кохана дружина майже сама виховувала їхніх двох дітей. Він не міг бути поруч – ні коли вони хворіли, ні коли вимовили свої перші слова, ні коли вперше пішли до школи.

Калата була тямовитою  у всьому, та все ж коли справа стосувалася продовження не легкої місії, вона стала принциповою.

— Мама справді хоче мене з братом забрати, що б ти не знав де ми? —  Редрейн переводить уважний погляд свої темних очей на батька, який ніяково всміхається від питання батька.

— Наша мама цього не зробить… сподіваюся на це, — зовсім тихо додає Різон і його посмішка зникає з обличчя.

— Тату, я багато думав… — він трохи ніяковіє, та все ж говорить: — я один можу стати охоронцем, нам необов'язково це робити з братом обом! Мене вистачить! Хай брат залишиться з мамою, так їй буде спокійніше. Вона не сумуватиме за мною. Брат буде поруч, а коли завершиться моє навчання, ти також до неї повернешся. Вона буде щасливою!

— Реде, хлопчику мій! — Різон кладе руку на плече сина, стискаючи його в обіймах. — Звідки у твоїй маленькій голові такі серйозні думки беруться?

— Я не маю на це питання відповіді, — не менш серйозно за батька, відповідає Редрейн.

***

Вестра ніяковіло позадкувала, відчуваючи сором за свою грубість. Можливо якби на місці Алоро був хтось інший, вона б і оком не моргнула, з Редрейном все було інакше. Серце загупотіло, а щоки спалахнули рум’янцем.

Із зусиллям, вона ледь відвела від нього погляд, стискаючи щелепи від власної поведінки.

«Я солдат! Солдат, хай би все воно горіло синім полум’ям. Не прийнятно все це!»

Та всі її думки вивітрились, коли уважний погляд темних очей був зосереджений лише на ній. Алоро був серйозний і від цієї серйозності віяло крижаним морозом.

— В залі, серед уламків скла, — вона витримує коротку паузу. — Припускаю, — Соло заводить руки за спину, міцно стикаючи пальці в замок, — це не належить тобі?

— Не належить, — шматок застиглої магми підіймається в його долоні, але не плавиться, камінець нагадує скоріше глину за консистенцією. Щелепа Редрейна все більше напружується, а жовна починають ходити. — Рештки застиглої магії, я можу перетворити назад в магму, — демонстрація завершується, й камінець повертається до своєї початкової форми, падаючи на підлогу із грюкотом. — Сподіваюсь цього достатньо, щоб зняти з мене обвинувачення?

Лише зараз Вестра дивиться прямо у вічі Редрейна, в очах якого вона нічого не бачить окрім незрозумілої злості.

— Окрім тебе, хто ще володіє цим твоїм геномом? — Соло говорить рівно, як і належить військовому, розправляючи рівно плечі та задираючи підборіддя до гори.

— Покійний брат, — після цих слів, спектр болю відображається на обличчі Алоро. — Більше я не знаю чаклунів, які могли використовувати геном магми.

— Коли твій брат загинув? — питання не тактовне, та Вестра мусить його запитати.

Відповідь вона не отримує, двері палацу різко розчиняються і щось гучно падає. Глухий звук розлітається по спорожнілому коридору, і Редрейн швидко реагує, зірвавшись з місця. Вестра не відразу вловлює його швидкі рефлекси, та все ж кидається йому навздогін.