- 16 -

Кімната була залита сонячним сяйвом, і це було єдине щось світле в приміщені. Атмосфера була наелектризована від люті жінки, яка намагалася з всіх сил відстояти свій найдорожчий скарб – дітей.

Калата й гадки не мала, що одного дня їй прийдеться сваритися з власним чоловіком, намагаючись достукатися до його здорового глузду.

— Не звалюй свою ношу на плечі моїх дітей! — істерично заверещала Калата, тупочи ногами. — Не дозволю! Тільки не мої хлопчики!

Жінка продовжувала істерично тупотіти ногами, зажмурюючи очі від безсилля. Її бліда й без того шкіра, ще більше зблідла а синці під очима ще більше стали виразнішими.

— Коли ти зі мною брала шлюб, то знала, на що погоджуєшся. Це й мої діти, Калато, зрозумій.

Різон струсонув головою, заправляю кудлате пасмо із своєї зачіски. Чоловік не любив сваритися з дружиною, і завжди знав як примиритися, та не сьогодні. Їхнім дітям виповнилося повних шість років, і розмова на яку Різон весь час гадав, що має час, виявилась складнішою та болючішою.

— Ні, ти обіцяв зовсім інше! — жінка стрімко вирівнялася, а її обличчя різко набуло холодності. Сірі очі наповнились сріблястим блиском, а губи стиснулися в одну лінію. — Гадаєш, я тобі дозволю це зробити?! Мої хлопчики ні за що не туди не підуть!

— Кохана, зрозумій, це не покарання. Це честь дарована самим королем. Мій дід, батько, я, мої сини та їхні сини…

— До біса цю честь! — чітко відчеканила Калата. — Якщо потрібно, хай король сам стереже свій клятий артефакт! Власними руками його знищу! Не дозволю їм обом занапастити життя!

— Не говори дурниць. Заспокойся. Це не на все життя. Їм спочатку потрібно вивчитися, опанувати магією. Вони не будуть в’язнями, і сторожування артефакту – це тимчасово. — Чоловік підійшов до своєї дружини, міцно її обіймаючи й цілуючи в чоло. — Ти віриш мені? Я ж з тобою і в нас все гаразд, чи не так?

— Різон, наше сімейне життя, ти справді вважаєш, що все гаразд? — Калата відштовхнула чоловіка, дивлячись уважно в його карі очі. — Ти можеш приходити до мого додому, раз на тиждень, а інколи ти й довше відсутній. Ти скоріше наш гість, аніж мій чоловік та батько наших дітей. Подумай над цим, Різоне.

Калата пішла з кімнати, щоб не демонструвати чоловікові свої сльози.

***

Редрейн струсонув головою проганяючи болісні спогади дитинства. Рана, яка не заживала під плином часу, і навіть тоді коли він став дорослим. Все одно все ще боліло.

— Я для себе все вирішив! — Алоро люто закрив книгу, поглядаючи на бібліотеку яка збиралася не одне десятиліття. — Я не повторю долі ні діда, ні батька. В мене все буде інакше!

***

«Його врода мені запаморочила голову зовсім!» — Вестра стиснула міцно зуби, відчуваючи обурення та розчарування яке виливалося в гнів.

— Ред! Редрейн! — голосно викрикнула вона його ім’я, йдучи спорожнілим коридором.

Соло в руці все ще тримала шматок застиглої магми, який стискала так, що гострі кути боляче тиснули на шкіру долоні.

— Весі?

Алоро здивовано відклав книгу, коли до зали увірвалась розлючена Вестра.

— Що… — Редрейн не став продовжувати, дивлячись на те, як Соло цупко схопила його за комір сорочки.

Її обличчя було розчервонілим від гніву, вона переривчасто дихала, на скронях пульсували вени. Вестра була спохмурніла, а її брови насуплені були настільки, що ледь не утворювали одну лінію.

— Що це в біса це таке? — вона смикнула його за комір, змушуючи нагнутися. Вестра розкрила долоню буквально перед очима Алоро, який в подиві дивився на шматок застиглої магми. — Може в тебе є пояснення на цей рахунок?

— Не можливо!

Впіймавши здивований погляд та розгубленість Алоро, Вестра відпустила його, та погляд чоловіка був прикутий до її долоні.

— Де ти це взяла?  — Редрейн взяв до рук застиглий шматок магми, й підніс майже до самих очей, розглядаючи кожну випуклість. — Де? — він повторився, очікуючи відповідь від Соло.