- 13 -

Підвал будови, який використовувався для зібрання розбійників залило сонцем крізь невеличкі отвори-віконця. Напружена атмосфера була практично наелектризованою. Біля стіни стояло два крісла, які виділялися на тлі лавок, саме на них сидів Несвальд Лрес та Кетор Калмін, його права рука та вчитель всіх розбійників. Їхні обличчя були похмурі, в декого навіть розгнівані.

— І чого ми маємо його чекати?! Він же сам наказав нам прибути сюди о четвертій ранку без запізнень. Вже майже п’ята… — голос чоловіка стих коли двері відчинилися, а на порозі звився той, на кого всі так довго очікували.

Червона маска – саме так представився худорлявий незнайомець в перший день їхнього тісного знайомства. Худорлявий чоловік із закритим обличчям та чорним, як вугіль волоссям, не здавався загрозливим, доки не продемонстрував свою магію. Розбійники майже відразу кинулись навтьоки, та все ж червона маска їх знайшла, запропонувавши вельми хорошу угоду, від якої Несвальд не став відмовлятися.

— Перепрошую, — червона маска вклонилася, галантно змахуючи рукою, від чого по всьому підвалу пролунало гомін. — Тож ваша місія провалена? — його погляд сірих очей бус зосереджений на Лресу, який хутко підвівся з місця.

— Розумієте, там з’явився маг. Його магія була незвичною, нам з ним було не впоратись тож…

— Тож ви вирішили як завжди, накивати п’ятами. Так?

Чоловік торкнувся своєї маски, після чого зробив кілька кроків вперед так, щоб стати в центрі. Всі довкола змовкли, уважно слідкуючи за червоною маскою який демонстрував вібраційні хвилі магії, які пригнічували все довкола.

— Пане, розумієте…

— Я вам наказав вбити старшого лейтенанта. І що маємо?! Отруєння?! Втручання іншого мага?! Навідайтесь до палацу, й вбийте військового. Він не повинен покинути палац живим. Повторювати не стану!

Червона маска ледь всміхнувся всім чоловіка, які сиділи на своїх місцях навіть не кліпаючи. Він покинув підвал будови, вийшовши на вулицю, натягуючи каптур ретельніше на обличчя. Пройшов кілька поворотів він зняв з обличчя маску як і накидку, ховаючи все  до рюкзака.

— Він має померти до того, як він зрозуміє хто я такий.

***

Кіріс була низького зросту, худорлява, з темними очима та рівно обрізаним волоссям яке ледь діставало плечей. Норкман знав її старшого брата, який служив в королівській гвардії, й не розумів, як так сталося, що його молодша сестра перебувала в цьому замку, замкнута на віки. Перспектива присвятити все життя для охорони артефакту й позбавити себе майже всіх радощів життя – не була привабливою, але чомусь всі, кого він зустрів у замку, не поділяли його думок. Ні в кого не було, ні негативних емоцій, ні обурення щодо того, що їм постійно потрібно бути в замку, лиш розчарування обставинами які спричинив лиходій.

Коли Норкман та Кайлос покинули територію замку, вони вийшли прямо до ущелини, яка вела до тонкої стежини прямо серед скель з крутими схилами.

— Це точно безпечна дорога? — недовірливо Лойд поглянув на висоту обриву, який чекав того, хто б випадково зіскочив зі стежини.

— Так. Тут не має ні диких звірів, ні розбійників. Через кілька метрів будуть залізні стовпи з поруччям. Головне дійти до нього, — підбадьорливо сказала Кіріс. 

Дівчина зайвого не говорила, чітко показувала дорогу й попереджала де може бути небезпека. Коли до міста лишалося зовсім не багато, Лойд все ж до неї заговорив з особистої цікавості:

— Як так сталося, що ти опинилася тут?

Стежина справді виявилася безпечною: надійні стовпи, викладені поручні і навіть стежина викладена гладким камінням яке залили цупким бетоном задля безпеки.

—  Це через Реда, — дівчина помітно всміхнулася, але швидко її обличчя стало серйозним. — Ми з ним познайомилися в школі, після школи він вирушив до палацу. Я подумала, що не погано було б піти з ним.

— І твої батьки не заперечували?

— Ні. Зрештою це хороша вислуга перед імператором.

— Зачекай, тобто ви спочатку були в школі, а потім сюди прибули?

— Звичайно. Ми здобули освіту як і решта чаклунів, навчилися чаклувати, варити зілля і решту потрібних речей. Коли досягли повноліття і достатньо навичок, ми сюди прибули. Укладений договір на чіткий період, доки не прийдуть наступні. Он, вже видно місто, — вона тицьнула вказівним пальцем.

Алревог справді був як на долоні. Стежина, якою вони йшли нагадувала розкручений вертикально серпантин, який скорочував дорогу між палацом і містом. Палац був же прихованим від усіх, тоді як місто, в якому колись загартовували військових було майже в кожного на вустах.

— Проведеш мене до таверни яка тут найпопулярніша?

— Таверни? — поцікавилась здивовано Кіріс.

— Так.

— Гаразд. Ходімо.

Центральна площа була заюрбленою та загромадженою купою невеличких магазинчиків де продавалося буквально все: від срібних ланцюжків до чорного рису. Ідеально рівні ряди вулиць на яких були розмежування лавок аксесуарів від овочів та м’яса, хоч й були тісно побудовані та все ж мали чітку закономірність. На площі було складно заблукати, рівні квадрати районів ділити територію, тому через кілька поворотів вони дійшли до таверни «Йосеф».