- 11 -

Чи був Норкман задоволений своїм майже п’ятигодинним сном, який пішов йому на користь – Лойд в цьому не був певен. Хоч тіло й було успішно вилікувано від отрути, всередині нього все кипіло, стискало, вирувало як вітер в негоду. Якщо дотепер, Норкман не усвідомлював справжніх наслідків розриву із Вестрою, то зараз, коли він побачив на власні очі загорілу іскру у Соло, усвідомлення до нього прийшло.

 Вестра Соло більше не його жінка, і  вона може робити що хоче, коли, і з ким хоче. Останнє труїло розум не гірше отрути скорпіона.

— Ред потурбувався й приготував зілля-протиотруту. Якби не він, розбійники взяли б своє а отрута… гадаю ви здогадуєтесь про наслідки й самі.

Вестра знову йому ВИ-кала, вибудовувала кордони.

— Я мав би вас раніше зустріти, — рука Редрейна обережно лягла на плече Вестри. Він не став акцентувати на Лойда, який йому таки не потис руки. — Я власник цього палацу, то ж почувайтеся як дома. Старший лейтенант Норкман, ви не проти пізньої вечері і легкої екскурсії?

Лойда в Редрейну дратувало все, від його граційної ходьби до награної ввічливості. Він поводився спокійно, впевнено, а ще він був досить привабливим, щоб привертати жіночу увагу. Чи бачив Норкман в Алоро суперника, безперечно, але намагався це почуття прикрити ширмою роздратованості та обурення своїм станом.

— Ви володієте палацом Нехац-Аісу? — запитав Норкман, оглядаючи все довкола.

Червоний палац, саме так нарікали палац Нехац-Аісу, який був повністю збудований із червоного мармурового каміння. Сам же палац не мав великих габаритів, але вражав своєю простотою й одночасно вишуканістю: дзеркальна стеля, картини різних пейзажів, горщики з квітами, які цвіли навіть при сутінках. Простота в якій була своя чарівність.

— Так, він мені перейшов у спадок від батька, а той отримав своєю чергою від свого.  Цей палац був збудований лиш з однією ціллю… яку було втрачено на жаль, — Ред запропонував Вестрі свою руку, й вона люб’язно прийняла її. Лойд закотив очі, ставши свідком того, як Соло бере незнайомого чоловіка під лікоть. — Нам наказано оберігати артефакт. Й раніше нічого подібного не ставалося.

— Як сумно. Все життя пробути в палаці й не мати можливості покинути його територію, — промовила Вестра.

Її погляд опустився в низ, а Лойд в черговий раз закотив роздратовано очі.

Пройшовши довгий коридор, вони увійшли до зали, яка знову не мала ні вікон, ні чітких дверей. Коли які підпирали дзеркальну стелю та бібліотека – перше, що кидалося в очі. Величезна шафа в цілу стіну зали, була повністю заставлена книгами, які там були не просто для декору. Саме в цій залі стояв вже накритий стіл з вечерею та кілька гасових ламп. Це стало другим подивом Норкмана – гасові лампи, які були скрізь. Коридори, зали все було в – скляних оболонках які розсіювали світло вогню та тьмяно-рожеві резервуари заповнені гасом.

— Чому тут гасові лампи, факели свічки, а не кристали? — поцікавився Лойд, взявши одну із ламп він наблизився до шафи з книгами.

— Палац будувався кілька століть назад. Тоді кристали ще не були так часто вживані як в сьогоденні. Тож палац лишається вірним старим добрим методам.

— Гасова лампа – це по вашому, метод?! — скептично промовив Норкман. — Це предмет, який давно залишився в минулому. Постійне постачання гасу – зайва витрата.

— Ви цілком маєте рацію, але палац лишаться таємницею, й не багато людей по добрій волі погоджуються жити тут.

— Ви ж погодилися.

— Я тут народився й іншого не бачив, тож для мене – палац Нехац-Аісу не в’язниця, а скоріше моя домівка.  

— Старший лейтенанте Норкман, ви не голодні? — втрутилася Вестра в розмову, намагаючись перевести її в інше русло. — Дякую, — сіла вона тоді, коли Редрейн люб’язно підсунув їй крісло.

— Що ж, їжа й справді не завадить, — Норкман поклав собі стейка та овочів. Він був справді голодним. — Як саме викрали артефакт?

— Окрім мене тут проживає троє слуг, які відповідають за побут, сад та чистоту палацу.

— Тобто четверо людей? — легкий подив ковзнув в голосі старшого лейтенанта.

— Так. Час від часу по черзі всі ми навідуємося у місто за продуктами, книгами, одягом.

— І ви також?

— І я також.

— Тобто ви все-таки не весь час оберігали артефакт.

— Так. І відповім на наступне ваше питання, дозвіл на це я маю, — Алоро був граційним у всьому, навіть те як він тримав виделку з ножем. — Коли була страшенна злива, тобі й викрадено було артефакт.

— І ви не змогли зупинити нападника?

— Ні. В мене було випущено кілька отруєних дротиків, від яких я втратив свідомість. І не лише в мене одно. Нам всім пощастило вижити завдяки Кіріс, яка в цей час була у місті. Вона добре спеціалізується на отруті.

— Чи дослідили ви, як саме злодій зміг проникнути до палацу?

— Я з Редом зійшлися в догадці, на чорному вході де стояли статуетки левів охоронців, які замикали заклинання, на них було пролито кров. Ми оглянули весь периметр, але злива змила всі сліди злодія. Навіть сліди його крові ледь помітні.