- 8 -

В підвальному приміщена купка людей замотаних в мантіях зі хутра тварин сиділи в полу крузі, вертячи в руках роги буйвола. Чоловіки були різного віку, статури, поглядів, рівня сили, але всіх їх об’єднувало одне – грабунок та власна нажива.

— Цього разу, ви перевершили себе, можете пишатися собою! — чоловік обличчя якого було приховане за червоною маскою, вийшов в центр. В правій руці він тримав ящичок з якого стирчала червона оксамитова тканина. Він не належав розбійникам і не був їхнім очільником, та всі вони зачаровано слухали його. — З цим скарбом, наш чекають величні пригоди. Про нас складуть цілі історії, — він широко всміхнувся й демонстративно низько вклонився змахуючи рукою. — Але поки, ми не можемо його використати, — він поглянув на ящик, ставши серйознішим. — За ним обов’язково прийдуть королівські солдати. Тож нам потрібно влаштувати їм тепле вітання. Тільки разом ми зможемо це зробити!

Розбійники загупотіли ногами, створюючи чітку мелодію.

— Разом ми отримаємо втрачені скарби Грейдмара!

***

Рушив на світанку, старший лейтенант Норкман та солдат Соло встигли прибути до гірського хребта Чорногори по обіді.  Їхня подорож була практично без зупинок та розмов, тож коли вони наблизилися до ущелини, все ж зупинилася.

Гірська ущелина, нагадувала V-подібну долину, наповнену каскадом водоспадів, різних розмірів дерева, вкритим зеленим мохом, кущі ліщини та високими лапатими папоротями. Між чорним скелястим хребтом верхівки якого вкриті снігом, долина Лахпах здавалась справжнім оазисом, наповнена зеленю, співом птахів, та незайманою красою, до якої не торкнулася рука людини.

— Далі краще піти пішки. Ущелина Лахпах для їзди верхи, небезпечна.

Лойд зліз з коня, після чого обернувся до Вестри, не витримавши її мовчанки. Остання їхня розмова була за сніданком, формальний обмін ввічливістю, не більше. Та щойно він на неї поглянув, зрозумів, Соло була зачарована долиною.

—  Це почуття зникне, щойно ти увійдеш в неї, — сухо він промовив після чого рушив вперед.

— Тобі ж краще знати, чи не так?! — не стримала Соло іронії, нахмурив брови.

Він зупинився, стиснув повіддя так, що шкіра на руці в нього зблідла.

— Повтори? — повернув в її сторону голову, запитав він.

— Тобі ж краще знати! — хмикнувши, вона пройшла вперед, ступаючи по стежині, куди вказував єдиний знак.

— Дуже дотепно!

Норкман ніколи не робив імпульсивних рішень, але чомусь поруч з Соло, особливо після їхнього розриву, причину якого, він так і не зрозумів, він все більше й більше схилявся до внутрішніх поривів. Коли її поруч не було, це було легко, та зовсім інше побачитися з нею через певний час, і вдавати, мов нічого між ними не відбувалося. Для Лойда було нестерпно знаходитися із Вестрою в одному полі зору, й зберігати спокій. Ще більше, нестерпніше, це стала спільна місія, на якій не можна було відволікатися. Вестра була цілим магнітом уваги Лойда, який намагався вдати, що це не так.

— Куди ти йдеш, ти ж не знаєш дороги! — гримнув він на неї знову.

— Тут є позначка!

— Нам в інший бік. Позначка для таких туристів, як і ти, — Лойд справді вирушив в інший бік, оминаючи стежину.

Вестра нічого не відповіла на слова старшого лейтенанта Норкмана, мовчки рушив за ним. Вона намагалася утримуватися від зайвих розмов, хвилюючись, що між ними може статися конфлікт який приведе до краху завдання.

Ліс проковтнув буквально всі звуки. Якщо нагорі чувся спів птахів, дзюрчання водоспадів, то серед хащів панувала зловісна тиша. Ні шелесту віття, ні птахів, тільки шарудіння торішнього листя під ногами та періодичне іржання коней. Вестра була занепокоєна такою стежиною, тоді як Норкман впевнено йшов попереду ні нащо не реагуючи.

Подорож їхня розтягнулася майже до вечора. Ліс поглинав світло й сутінки які лише опускалися, здавалися ще темнішими, а середовище навколо ще тихішим. Вестра час від часу оглядалась по сторонах, в очікувані дикого звіра.

— Там щось є! — Соло різко зупинилася й затамувала подих, тицяючи пальцем в ліву сторону.

— Ти про що…

Над їхніми головами гримнуло полум’я, коні перелякано заіржали, стаючи на задні копита й висмикуючись із повіддя. Холодні мурахи поповзли по спині Вестри, коли вогонь вдруге пролетів над їхніми головами. Старший лейтенант Норкман в лічені секунди опинився поруч із солдатом Соло, закриваючи її спиною, й притримуючи праву руку в повітрі, даючи зрозуміти, що він її вразі чого захистить.

— Не рухайся! — наказав Лойд.

Кілька вогняних куль знову стрімко полетіли, тільки цього разу прямісінько в них.

— Іgnis sagitta! — викрикнув Норкман заклинання.

На його лівому зап’ясті з’явилася помітна, тонка вогняна рукавичка. Стиснувши тісно вказівного та великого пальця, створив тиск, а після різким відпусканням середнього пальця, який вдарявся об долоню, створюючи звук гучного клацання та вогняну стрілу близько сорока сантиметрів.

 Ще одне клацання відправило стрілу прямісінько на вогняні кулі, розбиваючи їх навпіл, поглинаючи їхній вогонь. Вестра не вперше бачила це заклинання, але вперше була свідком використання заклинання саме в такому вигляді.