- 6 -

В небі почувся гучний клекіт птахів, які відчували наближення грози. Повітря загусло, наелектризувалося. Барви неба змінювалися від темно-вишневого до фіолетово-чорного, аж доки кучеряві хмари повністю не нависли над селищем сповіщаючи про наближення грози. Вітер нещадно гнув гілля дерев до землі, тріпочи зеленим листям, піднімаючи куряву.

Перша блискавиця розрізала небо ледь не навпіл, сповіщаючи про зливу яка наближення. Другим сигналом сало гуркотіння небес, яке було схоже на рев дикого буйвола.

— Потрібно прискоритися, — Норкман смикнув повіддя, зупинивши коня. — Там неподалік місто Алревог, — він тицьнув на вказівник. — Зробимо перевал й заночуємо там.

Курява здійнялася ще сильніше, змушуючи коней страхітливо тупотіти копитами.

— Ні! — категорично промовила Соло. — Старший лейтенанте Норкман, ви не чули капітана?! Справа термінова! Ми не можемо… — її кінь гучно заіржав. — Тихо-тихо, — Вестра погладила коня по шиї, заспокоюючи його.  

— Весі, ти, зараз, серйозно?

На землю пали перші каплі дощу. Гроза розлютувалася не на жарт, небо спалахувало та гриміло, краплі дощу ставали важчими, більшими.

— Як ніколи! — вона йому не поступалася.

— Справа твоя, їдь, — Лойд потягнув за повіддя змушуючи свого коня рушити. — І якщо твоя впертість змусить тебе заблукати в гірському масиві, під дощем – не кажи, що я тебе попереджав.

— Але старший лейтенанте Норкман…

— Солдат Соло, ВИ хочете отримати від мене чіткий наказ?! — він дратівливо глянув на колишню, яка з ним не розмовляла з моменту їхнього від’їзду із палацу Трабюл. — Одна ніч – нічого не змінить. Вранці на світанку ми вирушимо в дорогу, — спокійніше він додав. — Грей-гей! — пришвидшив він коня.

Вестра також потягнула за повіддя, рушаючи за старшим лейтенантом Норкманом.

З димарів маленьких хатинок вирував дим, зустрічаючи незнайомців. Блискавиці продовжували метатися над скелястим хребтом Чорногора, грім продовжував грюкотіти, а злива спустилася справжньою стіною.

Завітавши в першу таверну яка їм зустрілася із назвою – «Алоказія», Норкман віддав монету молодому хлопчині, попросивши потурбуватися про їхніх коней. Місто Алревог межувало із великим містом Першт, але воно не мало такої розбудови як столиця. Невеличкі хатини, двоповерховими були лиш таверни та крамниці, яких було не так багато на все місто. На території Алревогу був збудований єдиний замок – Арпа, в якому виховували вояків в суворих умовах скелястої місцевості та купою обмежень. Час минув й містечко стало жвавішим, люд почав будувати багатоповерхівки, а до замку часто приїжджали купці з інших королівств, та все ж Алревог лишався компактним та комфортним.

— Вільні кімнати для ночівлі є? — запитав Норкман в чоловіка, який наливав ель.

— Є пане, — з усмішкою відповів йому чоловік. — Три срібних монети за ніч.

— Дві кімнати, будь ласка, і врахуйте вечерю та сніданок.

Норкман поклав кілька золотих монет на стіл, даючи зрозуміти чолов'язі, що він бажає комфортного перебування у таверні.

— Так пане. Ще щось бажаєте?

— Так. Подайте дамі гарячого грогу. А ввечері -  теплого молока з медом.

— Слухаюся, пане.

Таверна була відносно порожньою. Кілька столиків були зайняті переважно жінками, які розпивали тепле вино, ховаючись від зливи. Коли чолов’яга дав ключі від кімнат, Лойд взяв свого й пішов до сходів. Вестра його швидко наздогнала, неприємно чвакаючи чобітьми в які набралася вода.

— Що ти… ви робите? — Вестра не бажала приймати допомогу Норкмана і її обурював факт того, що він за неї платить. — Я можу сама за себе заплатити!

— В мене не має ні сил, ні бажання з тобою сперечатися, — Норкман зупинився виключно перед дверима своєї кімнати. — Зроби все можливе, щоб не захворіти. Розмову скінчено!

Норкман більше нічого не промовив, зачинивши двері буквально перед носом Соло. Вестра почувалася неоднозначно. Вона не могла відсторонитися від минулого й зберегти холодну маску байдужості. Не могла спокійно реагувати на жест доброти Норкмана, й припинити драматизувати будь який його прояв турботи. І найгірше, якби вона себе не запевняла, що їй до всього не має діла, серце її зрадливо гупотіло кожнісінького разу коли відстань між ними скорочувалася.

Та все ж коли Вестра прийняла гарячий душ, розвісила мокрі речі над каміном, а смажене м'ясо запила гарячим грогом їй стало на душі тепло. За вікном все ще вирувати злива, а небо час від часу продовжувало спалахувало блискавицями.

Коли подали молоко з медом, Вестра дістала карту зі шкіряного рюкзака й стала уважно розглядати маршрут від палацу до гірського хребта Чорногора.

— Навіть якщо злодій зміг увірватися до королівської скарбниці, він мусив знати що шукає. Мусив знати через скільки часу подадуть тривогу, чи точніше не подадуть. Наосліп таке не провернеш.

В листі імператора йшлося про пограбування, яке не було висвітлене на всю округу. Скарбниця, яка знаходилася не в палаці й навіть не в столиці, а саме серед скелястих гір в палаці, про існування якого мало хто знав. Соло ніколи б не подумала про таємничу будову, яка не позначена на жодній карті, окрім тої, якою володів імператор.