- 2 -

Норкман без ентузіазму увійшов до тераси, тримаючи в руках тацю із випічкою, яку йому наказав принести Рован.

В цьому місці, майже нічого не змінилося, окрім збільшення горщиків із зеленими кущами. Прозорий дах та одна зі стін, які відкривали кругозір за зелений ліс, столицю та небо. Місце затишку та спокою, яке належало колись виключно Ровану Енвуду, яке тепер він ділив зі своєю нареченою, і час від часу зі своїм другом.

На зеленому листі дрібні крапельки води буквально виблискували,  від сонячного проміння, граючи кольорами веселки. За столиком розслаблено сидів Рован, тримаючи в руках чашку з ароматною кавою, яку він не любив. Лойд відразу зрозумів, якщо його друг вживає терпкий напій, який йому не смакує, є щось, що його турбує.

— Це так жорстоко з твого боку, ти так не думаєш?! — пробурмотів собі під ніс Лойд, ставлячи тацю на стіл. — Я не встиг навіть прилягти, як капітан мене викликає з наказом з’явитися. З випічкою!

Норкман підставив порожню чашку до Рована, і той йому люб’язно наповнив її кавою. Лойду смакувало все, і зараз, всівшись в зручне крісло, й відпив ковток напою, він з полегшенням видихнув.

«Може мені й не потрібен був сон…»

Енвуд, який був шокований від раптового повернення друга з місії, а точніше від його змін, які відбулися за чотири місяці його відсутності. Татуювання, нова зачіска. Норкман, якоюсь мірою, повернувся іншою людиною або хотів здаватися іншою людиною.

— Я просто тебе давно не бачив, — спокійно вимовив Рован. — Звіт встигну прочитати як і офіційно тебе розпитати про успішність виконаної місії. Хотів поговорити з тобою в неформальній обстановці. Як раніше. Я сумував за тобою, друже!

— Це не могло почекати до завтра? — легке напруження ковзнуло в його інтонації.

— Напевне могло, але ти ж вже прийшов, — Енвуд всміхнувся, беручи до рук булку з джемом. — Ти був на місії майже чотири місяці.

— І зараз планую взяти ще одну.

— Якби я не був твоїм другом, а виключно капітаном – я б радів такому ентузіазму свого старого лейтенанта. Та якось не склалося. І чомусь, мені гадається, що ім’я такого ентузіазму – Вестра.

— Вона тут ні до чого, — надто швидко промовив Лойд.

Його вилиці напружилися, як і шкіра на щелепі, мов він щойно випив стакан лимонового соку.

— Серйозно? — Рован нагнувся вперед, відставляючи чашку, й дивлячись на друга. — Тоді як поясниш ось це все? — його права брова піднялася, зайве підкреслюючи озвучене питання. — Татуювання?

Лойд змінив імідж кардинально. Вибриті наголо скроні не були чимось в новинку для солдатів, а от заплетені три тугі колоски на маківці, легка щетина та татуювання-рукав, яке він зробив на правій руці, було зовсім всупереч з норовом Норкмана, який зарікався, що ніколи не зробить собі тату.

— В нас немає заборон щодо зачіски чи наявності тату, — спокійно відповів Лойд.

— Нема, — підтвердив Рован. — Друже, я ж тебе знаю. Проводити багато паралелей не потрібно. Що ти, що Вестра хапаєтеся за всі можливі місії, і це явно не через брак коштів. Ви уникаєте один одного?

— Вестра також на місії?

— Сьогодні зранку повернулася. Успішно зловила братів, які викрали королівський сувій з бібліотеки, — меланхолічно відповів Енвуд, назад спираючись на спинку крісла. — Рознесла пів таверни, але вдячність короля Лундберга за повернення сувою була вельми щедро. Король винагородив як її, так і таверну, виділивши кошти на відновлення і навіть на реконструкцію легіону.

Норкман мовчав, втупившись в підлогу.

— Вона не обрізала волосся і не робила тату. Це так, між рядками нашої веселої розмови. Здається вона хоче отримати звання. В неї вже дев’яносто вісім виконаних успішних місій.

— Дев’яносто вісім? —  перепитав здивовано Лойд.

— Так. З такими темпами вона може навіть лейтенанта Марівальді посунути з її посади. То що між вами трапилося?

— Нічого такого, про що можна було б говорити.

— Ло-ой!

— Та кажу ж нічого такого! Кілька разів переспали, й далі кожен пішов своєю дорогою.

— Ви ж ніби на балу були як пара, і ми ж збиралися разом на вихідних. Я думав у вас все серйозно.

— Як виявилося ні.

— Ти десь накосячив?

— Ні! Точніше не знаю… Все було як завжди. Ми того вечора всі разом випили вина з сиром, не пам’ятаю навіть як додому дійшли, а зранку я прокидаюсь в ліжку один, а на тумбочці лист зі словами: «Мені було добре, але час з цим всім покінчити. Сподіваюся уникнути розмов та вияснень стосунків!»

— Так і написала?

— Ти зараз знущаєшся?! — зло зашипів Норкман. — Це смішно просто. Вона перша мені зізналася в почуттях, і я навіть дав їй обіцянку, що… неважливо! — Норман відставив чашку, провівши долонями по обличчю. — Я гадав, що в нас може щось вийти. А може, вона надто зациклилася на тому, що мені подобалася Івена, — останнє Лойд виговорив тихо, але з обуренням.

— Тому ти відправився в інше королівство на місію?! На чотири довгих місяці, а перед цим брався за всі патрулювання в місті?