Частина І. Тиша. Розділ 7 -10

Розділ 7

Двадцять сім днів.

Я рахувала їх, піднімаючись сходами музею о дев'ятій ранку, і ця цифра стукала в мені, як годинник у порожній кімнаті. Всю ніч я майже не спала. Лише коли за вікном посвітлішало, мені вдалося задрімати, і в уривчастому сні я бачила білу тканину, що повільно сповзає вниз, і щось темне за нею.

Герда Левенс уже чекала.

Вона сиділа за тим самим столом під зеленою лампою, у тій самій в'язаній кофті, тільки сьогодні вона була застебнута на сині ґудзики, а на столі парувала чашка чаю. Друга чашка стояла навпроти, для мене. Поруч лежали три теки, обв'язані стрічкою.

— Ви повернулися, — сказала вона без здивування. — Добре. Більшість повертається на третій день.

— Більшість?

— Ті, хто не здається.

Я сіла. Чай був гарячим і гірким, із присмаком трав. Я зробила ковток і відчула, як м'язи плечей трохи розслабилися.

— Почнемо з першого, — сказала Герда. — Він залишив найбільше. Це зручно: перший завжди пише чесніше за всіх. Він ще не знає, що за ним спостерігають.

Вона розв'язала стрічку на першій теці.

Усередині лежали копії документів, пожовклі, зі стертими краями. Герда пересувала їх до мене по одному, і я відразу діставала диктофон, блокнот і телефон. Записувати, фотографувати, переписувати. Три копії, завжди три.

— Це записник Якоба Андріса, — пояснила Герда. — Переклад із нідерландської. Оригінал зберігається в окремому сховищі. Читайте повільно.

Я читала.

«12 березня. Привіз скло з Мурано. Дві ночі полірував. Вийшло темне, як озеро в листопаді. Ніколи не бачив такого глибокого скла.

15 березня. Дивився увечері, коли діти заснули. Побачив майстерню Ван Дейка в огні. Побачив себе з факелом у руці. Я не хочу цього бачити. Не спав.

16 березня. Покликав дружину. Вона стояла поруч і не бачила нічого, крім себе. Каже, що в склі лише її обличчя. Отже воно показує тільки мені.

2 квітня. Скло мене не штовхає. Воно лише показує. Те, що я роблю потім, роблю я. І все ж чим довше я дивлюся, тим менше певен, де закінчується його бажання й починається моє».

Я відірвалася від тексту й кілька разів перечитала останній рядок.

«Де закінчується його бажання й починається моє».

Це були слова людини, яка вже відчувала, що втрачає межу.

— Не зупиняйтеся, — тихо сказала Герда.

Наступний аркуш був судовим протоколом, складеним канцелярським почерком із завитками й пишними формулюваннями. Герда допомогла мені з перекладом старих слів.

«Року 1693, квітня двадцять шостого дня. Скляр Якоб Андріс, мешканець цього міста, обвинувачений у підпалі майстерні Пітера ван Дейка, також скляра. Майстерня згоріла дощенту, людських жертв не було. Свідки бачили Андріса біля майстерні з факелом. Обвинувачений не визнає провини й стверджує, що не пам'ятає ні ночі, ні вогню. Суд, не знайшовши розумного пояснення такій забудькуватості, вважає її за хитрощі й вирішує…»

Далі йшов вирок. Я його не дочитала.

Не пам'ятає ні ночі, ні вогню.

Я знала цей стан. Я бачила його в клініках, у кабінеті, на сторінках підручників: людина робить щось страшне й потім щиро, щиро не розуміє, що то було. Дисоціативна амнезія. Захисний механізм психіки.

Але це було не в клініці. Це було в 1693 році.

Збіг. Люди завжди забували страшне.

— Читайте третій, — сказала Герда.

Це був лист. Дрібний жіночий почерк, фарба вицвіла до коричневого.

«Моя люба сестро. Мій чоловік більше не знає, як звати наших дітей. Він питає мене, чи я не бачила його в дзеркалі, і каже, що там хтось живе й чекає, коли він засне. Я накрила дзеркало простирадлом. Тоді він заспокоївся. Тепер, коли я накриваю його, він плаче, а коли відкриваю, не спить. Я не знаю, що робити».

Я підняла очі на Герду.

— Простирадло, — сказала я. — Це звідси пішло? Вся ця звичка?

Герда кивнула, її очі зблиснули.

— Дружина Якоба була першою, хто накрив дзеркало. Відтоді його накривають усі. Не щоб захистити його, лікарю. Щоб захистити себе.

Щоб захистити себе.

На знімку з вікна кабінету Ізабель простирадло теж лежало. Хтось накрив дзеркало ще до вечері. Хтось знав.

Я записала в блокнот, швидко, рублено, як роблю, коли думки біжать швидше за руку:

Правило 1: показує тільки власникові. Інші бачать лише себе.

Правило 2: не змушує діяти. Людина робить сама.

Наслідок: той, хто бачить, що найгірше в ньому, і діє. А потім не пам'ятає?

Я зупинилася. Подумала, закреслила знак питання, потім написала його знову.

Це не віра, це гіпотеза.

Я повторила це кілька разів у думках, ніби заклинання. Так, як повторюють, коли власне переконання починає хитатися.

— Ви вже склали правила, — сказала Герда, дивлячись на мій блокнот. Вона не питала. — Усі складають. Лікарі, історики, священики. Ми любимо правила. З ними легше.

— А вони правильні?

— Поки що, — відповіла вона. — Тільки ви не все знаєте. І все не знатимете, поки не дійдете до останніх двох.

— Ви казали, що не можете говорити.

— Не можу. Не зараз.

Вона підвелася, підійшла до вікна й подивилася на двір, де під дощем тремтів мокрий клен.

— Лікарю, дозвольте одне запитання. Скільки часу ви сьогодні тут?

— Дві з половиною години.

— Тоді ви, мабуть, пам'ятаєте, з чого ми почали?

— Із Якоба Андріса. Скляра, 1693 року…

Я замовкла.

Я точно пам'ятала, що ми почали з записника. Пам'ятала, як Герда пересувала до мене аркуші. Пам'ятала слова про озеро в листопаді й вогонь. Але ім'я…

Ім'я лежало десь на межі пам'яті, як слово, яке крутиться на язиці й не дається.

Якоб. Якоб Андріс. Так, його звали Якоб Андріс. Я щойно сама так сказала.

Чому ж мене пересмикнуло?

Бо мить тому, коли я шукала його, на місці імені була абсолютна порожнеча. Чиста, гладка, як ковзанка. Тільки потім воно повернулося, ніби хтось повернув мені річ, яку ненадовго взяв.