Частина 1. Тиша. Розділ 4 - 6

Розділ 4

До вечора все було виконано, і я б збрехала, якби сказала, що не здивувалася.

Ренар підписав усі мої вимоги, навіть не торгуючись. О п'ятій до сьомої палати зайшли двоє санітарок із теплою водою, а за годину Ізабель лежала в чистій сорочці, з вимитим і розчесаним волоссям, із крапельницею в руці. Тепер вона була просто блідою жінкою під ковдрою, яка дивилася в стелю. Огида зникла, і на її місці з'явилося щось гірше: жалість.

Надто старанно. Але нехай. Так і треба.

Ренар запропонував мені гостьову кімнату на першому поверсі: дорога довга, туман, я втомлена. Я погодилася. Їхати назад і знову повертатися вранці було безглуздо.

Кімната була чистою й безособовою: вузьке ліжко, письмовий стіл, лампа з абажуром кольору слонової кістки. У ванній, як і скрізь у клініці, замість дзеркала висіла матова металева пластина. Я глянула в неї й побачила розмите обличчя: овал і дві темні плями замість очей.

Я відвернулася й більше не дивилася.

Потім розклала на столі все, що в мене було. Диктофон, блокнот, ноутбук і теку з історією хвороби Ізабель, яку Ренар приніс особисто, «щоб ви не шукали».

Я читала повільно, рядок за рядком, і чим далі читала, тим більше мене тривожило.

Перше. Седативні препарати призначені у дозі, яка для жінки такої ваги вважається високою. Призначення заведено в перший день, коли її привезли. Підпис схвалення: «М. Д.».

Друге. Нейровізуалізацію не проведено. Причина: «за проханням опікуна». Знову «М. Д.».

Третє. До теки підшито рахунок від фонду «Ясний день». Оплата за три місяці лікування наперед.

Я перечитала дату. Потім ще раз.

Рахунок оплатили за шість днів до вечері.

Шість днів до вечері. Тоді Ізабель була здорова. Тоді ніхто не знав, що Жером помре.

Я відкинулася на спинку стільця. У мене стислося під ребрами.

Ні. Може, помилка в даті. Бухгалтерія в таких місцях плутає все на світі. Я записала в блокнот: Оплата за 6 днів до вечері. Помилка чи ні? М. Д.? Знак питання я обвела двічі. Потім додала: Нейровізуалізація: чому відмовлено?

Я знала, що тут неможливо знайти відповіді, тільки питання. Але питання треба було зберегти.

Тому я зробила те, що роблю завжди. Три копії. Це правило я вигадала ще під час стажування: усе, що лежить лише в одному місці, колись зникне.

Перша копія: паперовий блокнот, який завжди в моїй сумці.

Друга: файл у зашифрованій папці на ноутбуці, разом із записом нашої розмови з Ізабель.

Третя: найважливіше, переписане від руки на трьох аркушах, плюс флешка з файлами. Усе це я заклеїла в конверт на власне ім'я й адресувала на кафедру, у мою особисту комірку для кореспонденції. Ключ від неї лише в мене. Завтра о восьмій, ще до візиту в клініку, я кину конверт на пошті.

Лілі я нічого не надсилала. Хіба що вранці похвалилася їй у повідомленні, що фонд «Ясний день» оплачує моє дослідження. Цього було цілком достатньо.

Я подумала про це, поки закривала ноутбук, і майже одразу відмовилася надсилати їй щось більше. Це конфіденційні документи, пацієнтка, лікарська таємниця. Та була й інша причина, і вона мені здавалася зворушливою: Лілі не вміла мовчати. Вона б уже о восьмій вечора сиділа в мене на ліжку по-турецьки, їла б мій шоколад і диктувала б заголовки. «Загадкова клініка в туманних Арденнах». «Мовчазна королева ресторанів».Вона б сміялася, а потім раптом змовкала б і притискала мене до себе.

Моя Лілі.

І тільки тоді я зрозуміла, як мені її бракує.

Не просто так, як буває, коли подруга на роботі. Мені бракувало її особисто: рудого вихру, який влітає в кімнату з пакетом круасанів, її безглуздого сміху, її фрази «та годі тобі, Елізабет, ти ж найрозумніша серед нас, просто цього не любиш показувати». Мені бракувало п'ятниць: пончики, червоне вино й «Friends», які ми знали напам'ять і вперто дивилися знову. Простого, безпечного тепла.

Тут, у цьому будинку з білими жалюзі, де коридори пахли ліками й чимось кислим, а люди розмовляли пошепки, це тепло здавалося мені далеким, як лампа за туманом.

Зателефонуй їй. Нічого страшного. Не про справу. Просто.

Я набрала номер раніше, ніж вирішила, що це погана ідея.

Лілі відповіла на другий гудок.

— Живеш! — Її голос, швидкий і веселий, ударив мені у вухо, ніби хтось відчинив вікно. — Я думала, ти вже там, у якомусь підземеллі, зі свічкою й пучком часнику!

— Підземеллів тут нема, — засміялася я. — Лише туман і сумні стіни.

— Туман в Арденнах це класика. Колись я писала репортаж про приватні клініки в тому краї. Їхня кухня окрема тема: або сире, або каша. Ти що там їси?

— Бутерброд з автомата.

— Це не їжа, це злочин проти людства! Елізабет, я тебе знаю. Ти забудеш про сон, про їжу й про мене, а потім скажеш, що все гаразд.

— Лілі, я не…

— Стоп. — Вона раптом заговорила діловим, зібраним голосом, яким говорила, коли готувала розслідування. — Нічого не розповідай, я не питаю. Скажу лише одне: мені шкода цю Ізабель, хоч я її ніколи не любила. Надто ідеальна, ці обкладинки. Але такого нікому не побажаєш. А ще я вже копнула, поки ти їхала. Хочеш почути?

Я завагалася. Лікарська таємниця. Обережність. Але це була Лілі, і я, на власний подив, видихнула:

— Хочу.

— Фонд «Ясний день», про який ти писала зранку. Його зареєстровано рівно рік тому. Директор: Маттіас Декер. Жодного інтерв'ю, жодних фото з відкриттів, жодного звіту про благодійність, ніби хтось старанно все витер. Моя знайома з податкової підтвердила: за рік фонд не профінансував жодного проєкту. Лише кілька переказів на невелику консалтингову фірму без сайту.

Я стиснула слухавку.

— Звідки ти так швидко все дізналася?

— Я журналістка, серденько. Це моя робота. — Вона засміялася. — Не хвилюйся, це не для статті, обіцяю. Це для тебе. Мені просто потрібно, щоб ти знала, з ким маєш справу.

Лілі просто піклується про мене. Мене огорнула вдячність, змішана з тривогою.