Частина І. Тиша

Розділ 1.

Телефон завібрував о сьомій двадцять, коли я вже стояла у своєму кабінеті з кавою та стосом історій хвороб.

— Ну що там уже з самого ранку? — пробурмотіла я собі під ніс.

Дзвонила Лілі. Голос у неї був такий, ніби вона бігла сходами.

— Елізабет, терміново вмикай новини!

Лілі стежить за всіма міськими інсайдами, бо це її робота: вона журналістка. Невисока, з вогненно-рудим волоссям, і камера її просто обожнює. Тож і я, хочу цього чи ні, завжди в курсі подій.

Я ввімкнула стрічку новин. З екрана дивилася репортерка в бежевому плащі, а за її спиною світилися вікна відомого ресторану «Arden». Я безліч разів проходила повз нього й жодного разу не зайшла: там були надто високі ціни, а зарплата лікаря-психіатра такої розкоші не дозволяла.

«Минулої ночі, під час ювілейної вечері в ресторані «Arden», у приватному кабінеті власниці знайшли тіло її ділового партнера Жерома Ламбера. Поруч була сама Ізабель Моренс. За словами свідків, вона сиділа на підлозі й не відповідала на жодні запитання. Поліція офіційних версій не коментує».

Ізабель Моренс. Та сама, що сяяла на обкладинках журналів під гучними заголовками «Підприємиця року» й «Топ-10 успішних жінок». Білосніжна усмішка, довге чорне волосся, неймовірно зелені очі. Вона викликає змішані почуття: її красою захоплюєшся, а від погляду по шкірі біжать мурашки. Я бачила її лише раз, на конференції. Тоді подумала: така точно знає, як вхопити бика за роги.

Камера показала гостей: жінки в розкішних довгих сукнях, чоловіки без краваток, і в усіх однаково розгублені обличчя. На них читалося одне запитання: що тут узагалі сталося?

Репортерка продовжила:

«Першим до кабінету зайшов фінансовий директор Маттіас Декер. Гості кажуть, що він одразу викликав лікаря й нікого не пустив у коридор. Висловлюємо співчуття рідним і чекаємо на офіційну версію поліції. Бережіть себе».

Добре, що хоч хтось не втратив голову. Я поставила чашку на стіл.

Я вивчаю людей після пережитих потрясінь уже сім років. Хтось у шоку плаче, хтось кричить, хтось навіть сміється: реакція на стрес в усіх різна. Але Ізабель не виглядала людиною, яка просто «вимкнулася». Здавалося, вона не тікала від того, що сталося. Вона ніби не знала, що саме сталося.

Цікаво.

І одразу ж стало соромно. Про що я думаю? Людина втратила партнера, а я собі: «цікаво». Хіба так можна? Повертайся до роботи. Але я знала себе: вимкнути цікавість, навіть коли вона недоречна, не про мене.

День минув мляво: три консультації й один підтверджений діагноз, шизофренія. Думки раз у раз поверталися до репортажу про Ізабель.

Вдома я заварила чай, сіла на диван і відкрила ноутбук. Хотілося відволіктися й переглянути улюблених «Friends», але рекомендації знову підсунули те саме: «Власниця ресторану «Arden» мовчить про вбивство?» Мою увагу привернув знімок одного з журналістів, зроблений з вулиці, крізь вікно кабінету.

Я збільшила його й розгледіла просторе приміщення: важкі велюрові штори, темну дерев'яну шафу, а в кутку високе дзеркало в старовинній рамі з потемнілим золотом. Його від верху до низу закривала біла тканина.

Що ж, у цієї жінки дуже специфічний смак.

Об заклад б'юся, мама зараз сказала б, що дзеркала накривають, коли хтось помирає. Моя мама дивовижна жінка: пече хліб у власній кав'ярні, але завжди мала хист до паранормальних вірувань. «Щоб душа не заблукала у відображенні», — якось пояснила вона мені. Я тоді сміялася. Я вірю лише в те, що можна виміряти: пульс, тиск, аналізи. Душі в аналізах немає.

— Але ж, судячи з новин, Жерома знайшли пізно вночі. Навіщо накривати дзеркало посеред свята? — запитала я в порожньої кімнати.

Після важкого дня мозок просто вигадує пригоди. Та мамин теплий голос, що розповідає про дзеркала, усе ще лунав у мене в голові.

— Досить на сьогодні новин, — сказала я й закрила ноутбук.

Об одинадцятій вечора телефон завібрував знову. Невідомий номер.

— Доктор Верхейден? — Голос був чоловічий, теплий і дуже спокійний. — Вибачте за пізній дзвінок. Мене звати Маттіас Декер. Я друг Ізабель Моренс.

Я мимоволі випросталася. Той самий фінансовий директор із новин. Чому він телефонує мені?

— Звідки у вас мій номер? — Я намагалася говорити спокійно, щоб він не почув, яка хвиля розгубленості мене накрила.

— Мені порадила вас ваша подруга, журналістка Лілі Кроулі. Відгукнулася про вас як про відмінного фахівця. Хотіла допомогти.

Лілі, я тебе вб'ю.

Він зробив паузу.

— Ізабель нічого не пам'ятає, навіть власного імені. А поліція вже вирішила, що така «забудькуватість» — доказ вини. Розумієте?

Втрата пам'яті. Моя тема. Надто влучно.

— Мені дуже шкода, але…

— Нам треба зустрітися завтра, — м'яко перебив він. — Часу в нас небагато. Будь ласка, Елізабет.

Відмовся. Скажи, що ти не слідча. У тебе звіти й терміни, це не твоя проблема. Щось усередині кричало про небезпеку. Я вже підібрала ввічливі слова відмови, але натомість почула власний голос:

— О котрій?

Що я роблю?!

Ми домовилися зустрітися в центральному кафе о десятій ранку. Після розмови я ще довго сиділа без руху й заспокоювала себе: чому б не спробувати допомогти людині? Це ж моя дитяча мрія.

Ноутбук знову світився на столі. Кабінет, дерев'яна шафа й біла тканина в кутку.

Це просто дзеркало, — сказала я собі. — Просто скло в рамі.

Тоді чому мені так сильно хотілося знати, що ховається під тією тканиною?

Розділ 2.

Вранці я довго дивилася на своє відображення у ванній.

Майже всю ніч я не спала, тож у дзеркалі на мене дивилася трохи пом'ята версія мене. Каштанове пряме волосся до лопаток. Бліда шкіра з веснянками на носі, які я ненавиділа ще зі школи. І темно-блакитні очі. Мама завжди казала, що це мій козир. Хотілося б, щоб козир був краще виспаним.

Чорне плаття, тренч, мінімум косметики, щоб приховати сліди безсонної ночі. Зрештою, я йду на роботу, а не на побачення.