Глава 12.3

– Довгий час я мріяв про це більше за все на світі, – глухо заговорив Борис, відставивши чашку. – А потім в якийсь момент... Побачив твоє обличчя. Таке миле, ніжне. Пам’ятаєш той вечір, коли ми зібралися у нас вдома... через півроку після смерті Анжели? Я тобі скаржився на життя і заливав горе коньяком. А ти слухала, все розуміла і підтримувала. Прибіг Дениско. Сказав, що не може заснути, що йому знову сняться кошмари. І ти придумала ритуал. Приготувала гаряче какао і сказала, що існує заклинання, яке рятує від кошмарів. Пам’ятаєш?

Анжела мовчала. Я всередині неї хрипло промовила:

– Все погане відлети

В світ примар і пустоти,

Тут є диво-оберіг,

Що дитину захистить.

Він відгонить назавжди

Будь-який поганий сон.

Знай, з тобою він завжди

Оберіг – моя любов…

– Тоді ти напоїла Дениску какао, ми разом поклали його у ліжко. Ти кілька разів повторила ці слова і поцілувала його. Сказала, що поки ти з ним, ніякі жахи йому не страшні. Ти проженеш все погане... Коли я дивився тоді на безтурботне і спокійне Денисчине обличчя, на те, як ти сама на нього дивишся... Напевно, в той момент я зрозумів, що покохав знову...

– Але менше, ніж Анжелу, справді? – її голос тремтів від ледве стримуваних сліз. Мені ж ні до чого було стримуватися, і я ридала всередині неї.

– Тут не можна порівнювати. – Борис зітхнув і похитав головою. – Я любив її по-своєму, тебе по-іншому. Ви занадто різні... І для обох завжди знайдеться місце в моєму серці. Я завжди буду пам’ятати Анжелу, але з тобою... З тобою я відчуваю, що можу і хочу жити далі.

– Значить, ти полюбив мене давно? – я ледве чула її голос, таким він став слабким. – Не тоді, коли я зробила нову зачіску, стала впевненішою в собі і...

– Це такі дурниці! – Борис обурено сплеснув руками. – Невже ти не розумієш, що дорога мені така, яка ти є? Все це мішура... Це ніколи не було для мене головним. Ні в Анжелі, ні в тебе. Я люблю тебе, Таню! Скільки разів мені сказати про це, щоб ти повірила?! І тоді, на дачі, я хотів тобі освідчитися. Хотів попросити, щоб ти завжди була з нами... Обручку купив...

– Обручку? – розгублено запитала Анжела.

– Так... Постій, вона у мене з собою! У кишені штанів залишилася. Я зараз...

Він схопився і кинувся до кімнати, а я завмерла, не знаючи, що сказати або зробити. Всю мене переповнювали водночас радість і смуток. Радість через те, що я насправді дорога Борису так само, як і він мені. Смуток же від того, що все ще люблю Анжелу і розумію, що вона зараз відчуває.

Раптом з різким хлопком до мене повернулося відчуття реального світу. Увірвалися на повну всі барви, звуки і запахи. Я більше не сприймала себе лише полонянкою у власному тілі і знову могла ним керувати. Обережно поворушила руками і ногами. Негайно охопило п’янке, ні з чим незрівнянне почуття, ніби повернулася додому – туди, де мені добре і затишно. Погляд зупинився на дзеркалі, що лежало на столі. Я з деяким побоюванням взяла його в руки і замість власного відображення побачила обличчя подруги.

– Бережи їх, Таню, чуєш? І вибач мене, якщо зможеш! Просто я... так не хотіла вмирати...

По її щоках котилися сльози, і я відчула, що й сама плачу. Зараз я ніби знову втрачала її. І біль виявився не менш сильним, ніж у той раз, коли я дізналася про Анжелину смерть.

– Звичайно, я прощаю тебе, – прошепотіла я. – І буду берегти їх... Але ти ж і сама побачиш! Ти завжди будеш тут, зі мною. Я буду часто розмовляти з тобою. Розповідати кожну дрібницю з їх життя.

– Ні, не буду... – відображення захитало головою. – Я йду, Таню. Цього разу назавжди. Так буде правильно... Напевно, я просто не хотіла помічати очевидного... Того, що тепер поруч із ними твоє місце, а не моє...

– Таню, ти плачеш? – почувся біля дверей розгублений голос.

Я підвела очі на Бориса, який встиг надіти штани і сорочку і зараз тримав у руках маленьку коробочку, оббиту червоним оксамитом. Потім знову перевела погляд на дзеркало. Звідти на мене тепер дивилося лише власне відображення. Зникло й відчуття тягнучої, загадкової глибини.

Анжела пішла... Пішла назавжди...

ЕПІЛОГ

Ми знову сиділи біля могили Анжели, як і рік тому. Дениско вже не носився навколо могил, а стояв смирно поруч із нами. Звичайно, він тепер вже зовсім дорослий хлопчик. Та й уже відчуває себе старшим братиком. Я поклала руку на свій великий живіт. Всього чотири тижні – і наша дівчинка з’явиться на світ. Ми вже навіть придумали їй ім’я. Причому в цьому рішенні були одностайні. Назвемо дитину в пам’ять дорогої для нас обох людини.

 З того моменту, як дізнався про мою вагітність, Борис не міг надихатися на мене. Загодовував мене смакотою, оточував такою турботою і увагою, що я собі здавалася принцесою. Так приємно відчувати себе коханою і єдиною! Це коштувало того, щоб чекати стільки років. Того, хто дійсно цього вартий.