Глава 12.1

Глава 12

Я обережно вибралася з ліжка, намагаючись не потривожити Бориса. Але мої побоювання були марними. Він спав так міцно, що навіть не ворухнувся. Лише застогнав уві сні й щось пробурмотів. З ніжністю поглянувши на його таке беззахисне уві сні обличчя, я побрела на кухню. Сіла на стільця і здушено промовила:

– А тепер скажи, що мала на увазі.

– Тільки те, що ти не бажаєш визнавати.

Я мовчала, чекаючи, що Анжела скаже далі.

– Ти не задавалася питанням, чому він став проявляти до тебе інтерес тільки недавно? А до цього чомусь ти його цілком влаштовувала, як друг?

Я замотала головою. Думки в голові ворушилися важко, як пудові валуни. Може, вся справа в тому, що мені не хотілося її слухати. Падати з такої недосяжної висоти, де я тільки-тільки навчилася літати, вкрай не хотілося.

– Він відчуває мою присутність поруч з тобою, – зі співчуттям сказала Анжела. – Тільки тому його тягне до тебе.

Схлипнувши, я затулила вуха руками, не бажаючи цього слухати. Дурна! Як це може допомогти, коли голос звучить прямо в голові?! Настирливо, як нав’язлива мелодія.

– Я радила тобі, як себе поводити, що говорити, як виглядати. І він відчув це. Відчув мою енергію!

– Значить, Борис насправді нічого до мене не відчуває? – глухо промовила я.

– А ти думала інакше?! Дорогенька, подивися на себе, а потім згадай, якою була я. Гадаєш, він зміг би після мене полюбити таку, як ти?

Я здригнулася, наче від удару. Анжела ніколи ще не говорила зі мною так безжально. Зазвичай навпаки намагалася підбадьорити, вселити впевненість у собі. Тому такі слова від неї звучали вдвічі болісніше.

– Навіщо ти це говориш? – тільки й змогла видавити з себе, відчуваючи, як по щоках скочуються важкі краплі.

– Тому що тобі більше ніхто не скаже правду! Пам’ятаєш, ти якось сказала, що хотіла б опинитися на моєму місці. Лише б я була жива.

Останні її слова змусили трохи відволіктися від роздираючих на шматки бідне серце думок.

– Я досі так вважаю...

– У тебе є така можливість, Таню.

– Ти про що? – я нервово вчепилася пальцями у стільницю.

– Дозволь мені заволодіти твоїм тілом!

Я ледь не впала на підлогу, проте негайно підхопилася. Виставила руки вперед, ніби це могло утримати примару.

– Хіба таке можливо?!

– Для звичайних привидів ні. Але у мене є відьмовська сила. Довгий час я накопичувала її з дзеркала. І тепер досить сильна. Я зможу знову жити, Таню! Жити в тобі!

– А я? Що буде зі мною?

– Ти теж будеш тут, поруч зі мною, у своєму тілі.

– Але не зможу ним керувати?

– А наскільки ти до цього цінувала цю можливість? Згадай, скільки разів хотіла просто померти. Вважала своє життя нікчемним. Так ось, я пропоную тобі чудовий шанс прожити таке життя, що в тебе дух захопить! Таке, яке ти ніколи б не прожила сама! І ти будеш знати, що зробила щасливими трьох найближчих тобі людей. Принаймні, так ти говорила. Мене, Дениску і Борю. Скажи, хто взагалі помітить, що тебе не стане? Може, мама? Так вона навпаки прийде в захват від того, як у тебе чудово почне складатися життя. Ми ще їй онуків народимо з Борею!

Я скрикнула й затулила рота долонею. Насилу стримувала ридання, які відчайдушно рвалися назовні. Все, що вона говорила, було болючою правдою. Дійсно, як я жила до цього?! Просто їла, спала, ходила на роботу, спостерігала за тим, як проходить життя в інших. Більш сильних, сміливих, впевнених у собі. По-справжньому почала жити лише кілька днів тому. І то тому, що моїми діями почала керувати Анжела! Вона права в усьому. І я цілком можу повірити, що й інтерес Бориса до мене пояснювався тільки цим. Тим, що він відчув її поруч. Низько схиливши голову, прошепотіла:

– Добре... Я згодна. Що мені потрібно робити?

– Принеси дзеркало, – почувся вкрадливий голос Анжели.

Коли я знову повернулася на кухню з дзеркалом у руках, здалося, що все навколо потемніло. Пальці у тому місці, де торкалися цієї клятої речі, поколювало. Я ледве стримувалася, щоб не відкинути диявольську скляшку і не втекти з криком. Але замість цього села на стілець і заглянула в дзеркало.

В якусь мить по її прозорій поверхні побігли брижі, ніби на озері. Руки скувало таким холодом, що я їх майже не відчувала. Цей холод заповзав все далі, піднімаючись вгору і обвиваючи тіло липким коконом. Раптом я зовсім перестала дихати і з подивом зрозуміла, що можу обходитися і без цього. Спостерігала за собою ніби зі сторони і одночасно зсередини. За тим, як дихає, ворушиться власне тіло. Вже не підвладне моїй волі. У кутку кухні біля дверей побачила темну фігуру в крислатому капелюсі. І чомусь вона більше не лякала. Красиве, хоч і немолоде обличчя дивилося на мене з жалістю.

– Що ти накоїла? – почувся глухий, наче крізь товстий шар вати, голос. – Навіщо ти їй це дозволила?