Глава 10.2

Кусаючи губи, сіла в машину. Туди ж забрався Дениска, негайно уподобавши мої коліна. Він так чіплявся за мене, ніби боявся, що кудись зникну. Борис сів на місце водія, подивився на нас у дзеркало заднього виду і трохи докірливо сказав:

– Денису тебе не вистачало. Він постійно запитував, коли ти прийдеш.

Я міцніше притиснула до себе хлопчика і поцілувала в щоку.

– Пробач, малюк! Ти не думай, я не забула про тебе. Просто багато справ навалилося.

– Ти не підеш більше? – з дитячою безпосередністю запитав він.

– Іноді вам доведеться обходитися без мене, Дениско, – вирішила я бути твердою. – У вас з татом тепер починається інше життя. А я вам більше не потрібна так, як раніше...

– Потрібна! – хлопчик ще міцніше обняв мене за шию і засопів на моєму плечі.

Мої очі зустрілися в дзеркалі з очима Бориса. Він дивився на мене таким розгубленим поглядом, що я негайно відчула докори сумління. Навіщо я так поводжуся? Як остання егоїстка! Ніби намагаюсь звільнитися від них. І хоч насправді це не так, відчуваю себе дуже кепсько.

Коли ми зайшли до кафе, мені все ж вдалося повернути спілкуванню звичну невимушеність. Ми сміялися, жартували, кепкували одне над одним, як і раніше. Борис трохи відтанув, і з його очей зник той дивний хворобливий вираз, що так здивував мене у машині.

Я спостерігала, як вони їдять величезні порції морозива, политого шоколадом, і копирсалася у фруктовому салаті. Дуже хотілося порадувати себе солодким, але я з усіх сил кріпилася. Звичайно, було приємно, що коли я сказала, що сиджу на дієті, Борис заявив, що мені це не потрібно. Але я справедливо розсудила, що він міг так сказати лише з ввічливості, і вирішила йти до кінця.

Дениско як раз розповідав, що хоче піти в кіно на новий мультик, коли я глянула на вхідні двері. Негайно відчула, як кам’яніє обличчя. У кафе заходив Костянтин у супроводі якогось чоловіка. Обидва в ділових костюмах. Видно, з колегою після роботи вирішили зайти випити кави. Та мало що йому могло тут знадобилося. Знала одне – зовсім ні до чого, щоб він зараз мене помітив. Анжела думала інакше і вже щосили кричала мені в голові:

– Швидко помахай йому рукою!

«Ні! – сипіла я подумки. – Ні за що!»

Ми продовжували сперечатися, а поки я сховала обличчя за меню і зробила вигляд, що хочу замовити щось іще. Зрозуміла, що конспіратор з мене ніякий, коли поруч почувся знайомий баритон:

– Таня? От так зустріч! А я як раз весь день думав про те, що потрібно тобі подзвонити.

Відчуваючи, що більше всього на світі бажаю зараз провалитися крізь землю, я опустила меню і подивилася в усміхнене обличчя Костянтина. Потім перевела погляд на Бориса. Він злегка кусав губи і косо дивився на непроханого гостя.

– Привіт, Костю. Познайомтеся, це мої… друзі. Борис і Дениско. А це... – я завагалася, не знаючи, як представити Костянтина. – Мій новий знайомий – Костянтин.

– Добрий вечір, – похмуро озвався Борис, підвівся і простягнув руку.

Костя потиснув її і знову переключив увагу на мене.

– Гадаю, це доля, що ми знову зустрілися! Та ще так швидко! Не хочу зараз заважати вам. Ти не будеш проти, якщо я подзвоню тобі найближчим часом?

– Ні, звичайно, – видавила я посмішку і з полегшенням зітхнула, коли він відійшов від нашого столика.

– Хто це? – одразу запитав Борис, не зводячи з мене пронизливого погляду.

– Та так...

І хоча Анжела щосили підказувала мені варіанти іншої відповіді, я вперто їх проігнорувала. Не могла себе змусити зображати перед Борисом те, чого немає. Чомусь це здавалося огидним.

 – Схоже, тепер я розумію, чому ти так поводилася в останні дні. Ось які справи у тебе з’явилися! – дзвінким від напруги голосом промовив Борис. – Вибач, що ми з Денисом мимоволі перешкодили тобі.

 Я вражено застигла, не знаючи, що сказати. Потім видавила з себе:

 – Ви зовсім мені не заважаєте! Це не так! Як ти міг таке подумати?!

 – Вибач, нам пора. Згадав, що у нас теж є деякі справи.

 Борис підвівся і потягнув за собою Дениса. Я щось говорила, намагалася їх зупинити, але він ніби не помічав моїх жалюгідних спроб.

Коли вони вийшли з кафе, я залишилася сидіти, ніби громом уражена. Кляла на чому світ стоїть Анжелу та її поради. Вона ж знову називала мене дурепою і говорила, що все йде за планом.

 «Яким планом? – кричала я подумки. – Тепер я назавжди їх втратила!»

 «І зовсім не втратила! Ось спом’янеш мої слова. Він ще подзвонить, побачиш».

 Я зовсім не була в цьому впевнена. Вирішила, що подзвоню перша сама. Краще завтра, коли Борис трохи охолоне. А то зараз він точно відразу мене пошле під три чорти. Думати про те, що можу втратити їх обох, було болісно. Я насилу втрималася від того, щоб заїсти горе величезною порцією морозива, і піднялася з місця. Побрела до виходу з кафе, відчуваючи себе гірше нікуди.