Глава 9.2

Тим часом, Людмила В’ячеславівна теж змінила гнів на милість. Мати розповідала про мої достоїнства, про те, що я працьовита і слухняна, все вмію і не чураюся важкої роботи. Задавши мені кілька запитань по кулінарії та веденню домашнього господарства, кандидатка в свекрухи, схоже, переконалася в моїй профпридатності. Загалом, мені дали добро на подальші відносини з Костею.

Ми домовилися з ним зустрітися днями, обмінялися номерами телефонів і розійшлися задоволені одне одним. У моєму випадку, звичайно, задоволеною була Анжела.

І все ж, як я не злилася на те, що мене втягнули в таку авантюру, ніколи ще не почувалася такою живою! Життя ніби набуло нових фарб, і я відчувала себе набагато впевненішою. Дивлячись на своє відображення у дзеркальних вітринах, вперше сама собі подобалася. Іноді навіть помічала зацікавлені чоловічі погляди. Все це здавалося казкою, яка, нарешті, втілилася у реальність.

До знайомства з Борисом я, напевно, відчувала б себе абсолютно щасливою через такі зміни. Познайомилася з успішним симпатичним чоловіком, якому я теж сподобалася, стала цікава собі та оточуючим. Але зараз все це здавалося неважливим і другорядним. Більше всього на світі я хотіла знову опинитися в знайомій трикімнатній квартирі. Приготувати обід моїм двом улюбленим чоловікам, подивитися з ними разом веселу комедію, почитати Денису казку на ніч. А потім Борис відвіз би мене додому і сказав, який сьогодні був хороший день. Все це в мене було ще до перевтілення. Хто знає, раптом те, що я затіяла, назавжди закриє двері до того щастя, яке було у минулому? Думати про це було болісно.

Анжела назвала мене ідіоткою і наказала не займатися маячнею.

– Якщо б усе було так само, то рано чи пізно твоє місце зайняла б яка-небудь Оксана. А ти б сиділа в обнімку зі пляшкою і заливала своє горе!

Жорстоко, але, можливо, вона й права. Така, як є, я нікому не потрібна. Це підтверджують довгі роки, проведені у самотності. Спробую хоч раз змінити себе. Гірше в будь-якому випадку не буде.

Не встигла я переступити поріг квартири, як задзвонив мобільний. Тільки тут зрозуміла, що, збираючись до мами, забула його вдома. Кинулася на пошуки телефону і, за законом підлості, знайшла в той самий момент, коли дзвінок обірвався. З приємним подивом побачила десять пропущених від Бориса. Радість негайно змінилася тривогою. Раптом у них щось сталося?!

Тремтячими пальцями стала набирати номер. Борис відповів майже одразу.

– Таню, що сталося? – не даючи мені й слова сказати, прокричав він. Голос був до крайності стривоженим.

– У мене? – здивувалася я. – Все нормально. Я думала, це у тебе щось сталося. Стільки пропущених...

– Я турбувався, – голос Бориса здавався тепер трохи збентеженим. – Ти так і не зателефонувала. Слухавку не брала...

– Я просто весь день на ногах була. А потім їздила до батьків. Тільки зараз зрозуміла, що мобільний забула.

 – Добре, що нічого не сталося. Більше так не лякай!

 – Гаразд.

 У мене все защеміло всередині від усвідомлення того, що він за мене хвилювався.

 – Дениско сумує за тобою. Коли ти знову до нас приїдеш?

 – Давай на наступні вихідні, – промовила я, згадавши, що весь тиждень планувалися насичені тренування.

Анжела говорила, що спочатку я буду відчувати себе повністю вимотаною. Сподіваюся, до вихідних встигну трохи прийти до тями після таких випробувань.

 – Так довго ... – зітхнув Борис. – Ну, добре. Як скажеш. Таню, ти точно на мене не ображена за щось?

 – Ні, звичайно! За що мені ображатися? – заперечила я.

 – Просто... останнім часом ти якось віддалилася.

 Його слова налякали мене. Я зовсім не хотіла, щоб у Бориса виникло таке відчуття. Найбільше у світі я дорожила ним і Дениском! Вони не повинні думати, що стали для мене менше значити.

 «Анжело, це все дійсно необхідно? – ледь не плачучи, подумки запитала. – Чому я не можу приїхати до них просто зараз?»

 – І що далі? – напружено відгукнулася вона. – Знову все триватиме, як і раніше. Подивися, як все змінилося, варто було тобі хоч трохи відійти в сторону. Борис зрозумів, що йому тебе не вистачає. Нехай помучиться трохи, це не завадить. Запам’ятай: не можна, щоб чоловік сприймав тебе, як належне. Те, що легко дається, надто мало цінується.

 «Гаразд, – зітхнула я. – Будь по-твоєму».

 – У мене останнім часом дуже багато справ, Борю. Вибач.

 – Так, розумію. У тебе ж є і своє життя. Ти й так стільки часу приділяла нам з Денисом. Напевно, ми просто до цього звикли. А відвикати тяжко.

Хотілося крикнути: «Вам і не потрібно відвикати! Для мене найбільше щастя проводити час із вами!» Але я лише пробурмотіла чергові вибачення і закруглила розмову. А потім вийшла на балкон і довго дивилася на палаюче нічними вогнями місто. Раптом нестерпно захотілося опинитися ось там, на нічних вулицях. Поблукати містом, подихати на повну свіжим повітрям.