Глава 6

Глава 6

Ідучи від зупинки до свого будинку, я механічно забрела до продуктового магазину. Купила дві пляшки горілки та на закуску ковбасу та сир. Не звертаючи уваги на допитливий погляд продавщиці, вийшла звідти. Плювати, що я тут скупляюся постійно і мене вже знають! Навіть нецікаво, що подумають. Більше всього на світі зараз хотілося напитися. Придушити їдку і болючу тугу алкоголем і хоча ненадовго забути про все.

Такий стан у мене бував рідко. Як би погано не було, я не дозволяла собі настільки опускатися. Останнього разу таке на мене накотило після смерті Анжели. Цілий день безпробудного пияцтва – і наступного я кляла себе за нестриманість, страждаючи після важкого похмілля. Та й мама завжди вчила, що тільки останні алкаші виправдовують пияцтво важким життям чи горем. Нікому ще горілка не допомагала впоратися з проблемами! Тільки їх прибавляла. Як би важко життя не било, потрібно знаходити в собі сили боротися.

Так, обов’язково поборюсь, – пообіцяла я собі з якоюсь гіркою приреченістю. – От тільки завтра. А сьогодні просто не можу. Тоскно так, що хоч у петлю лізь.

Як би я не переконувала себе, що все йде так, як і повинно бути, легше не ставало. Знову і знову в пам’яті виникала розкута і ефектна блондинка Оксана, яка недвозначно націлила свої пазурі на Бориса. І його спокійний, навіть байдужий вигляд при цьому, ніби він більше не вважав себе зобов’язаним зберігати вірність Анжелі.

Коли я уявляла, що могло статися після того, як я пішла, хотілося завити в голос. Не сумніваюся, що Борис не стане чинити опір, коли Оксана потягне його до ліжка. Та й навіщо? Заради кого опиратися? Жінка, яку він кохав, померла. І він знайшов в собі сили залишити її в минулому. Разом з нікчемною дурепою, яка весь цей час зі шкіри лізла, намагаючись заслужити хоча б його вдячну посмішку.

***

Перша чарка пішла важко. Все ж для мене таке незвично. Зазвичай я п’янію навіть від келиха вина. Закашлявшись, квапливо закусила шматочком ковбаси. Одразу налила собі ще одну чарку і знову перехилила залпом.

Перед очима попливло, всередині розтікалася гаряча гіркота. Включивши телевізор, щоб не сидіти у давлючій на мозок тиші, але навіть не дивлячись на екран, я продовжила напиватися. А потім плакала і розмовляла сама з собою, вихлюпуючи жіночу недолю. Вірніше, не сама з собою, а навіть гірше. Я розмовляла з Анжелою!

Діставши з сумки дзеркало, поставила його на столик навпроти себе і зверталася, як до живого. Предмет, який ще недавно викликав у мене нервове тремтіння, тепер здавався рідним і близьким.

– Анжелко, ти розумієш, мені навіть не за себе прикро... – язиком, що вже почав заплітатися, говорила я, знову заливши у себе чарку. – Він навіть... Навіть не вшанував твою пам’ять востаннє... Викинув, як непотріб, твої речі. І одразу ж з цією білявою шльондрою... Анжело, я така дурна... Навіщо я взагалі все це робила?.. З сил вибивалася, розраджувала його, відтаскувала від пляшки. – я гикнула і залилася істеричним злим сміхом. – Для Оксани готувала, мабуть! Думаю, Денискові сподобається нова мама. Красива, весела!..

В черговий раз поглянувши у дзеркало, я замовкла на півслові. Відчуваючи, як хміль стрімко відступає, дивилася в зелені блискучі очі. Вони дивилися з мого власного обличчя.

Заволавши і ледь не перекинувши столик, я помчала на кухню. Закрила двері і навіть підперла стільцем, наче за мною гналося якесь чудовисько з фільму жахів. Хоча чудовисько така квола перешкода навряд чи б зупинила.

Не в силах подолати тремтіння власного тіла, я намагалася хоч трохи опанувати себе. Коли мені це, нарешті, вдалося, сповзла по стінці вниз і замотала головою. Допилася, називається! До білої гарячки. Ні, права була мама. Горілка – зло!

– «Білою гарячкою» мене ще ніхто не називав, – пролунав у голові веселий жіночий голос.

З жахом озираючись по сторонах, я округлила очі. Гарячково міркувала, що робити. Викликати бригаду з психлікарні або для початку спробувати холодний душ? Після вагань вибрала друге і кілька чашок міцної кави. Кинулася до плити і ледь не перевернула там все. На підльоті до підлоги встигла перехопити каструлю. Тремтячими пальцями запалила газ і поставила турку з кавою.

– Так, ти права, кава тобі зараз не завадить, – почувся все той же голос.

Цього разу я закричала так голосно, що в самої у вухах задзвеніло. Кинулася геть з кухні і зупинилася в дверях кімнати. Погляд негайно зупинився на дзеркальці, що як ні в чому не бувало стояло на столику. Здалося, що воно глузливо посміхається.

Не до кінця усвідомлюючи, що роблю, я рушила до нього. Впала на диван і втупилася у прозору глибину.

– Анжела?!

Зображення в дзеркалі пішло хвилями, перетворюючись у до болю знайоме обличчя. Від відчуття того, що сходжу з розуму, стало по-справжньому лячно. Уявила, що скажуть батьки, сусіди і колеги по роботі. Збожеволіла від самотності! Ще б пак, вже до третього десятку підбирається, а ні чоловіка, ні навіть хлопця завалящого. Ось з горя і з’їхала з глузду!

– Ну й дурна ти, подруго, – промовили губи у дзеркалі. – Сама від свого щастя відмовляєшся.

Відчуваючи себе вкрай дивно, я обережно відгукнулася: