Глава 4.1

Глава 4

Неприємний пронизливий звук увірвався до важкої, наче залитої свинцем голови. Деякий час я намагалася не звертати на нього уваги, але від цього ставало лише гірше. Свідомість тяжко, але наполегливо поверталася, не дозволяючи більше ігнорувати огидний дзвін.

В якусь мить я усвідомила, що це. Дзвонять у двері! Це відкриття пружиною підкинуло мене з ліжка. Плутаючись ногами у простирадлі, яке потягла за собою, я кинулася до дверей. З запізненням усвідомила, що на мені лише безглузда піжама зі слоненям з мультику, а зовнішній вигляд залишає бажати кращого. Але це я вже зрозуміла, коли стало надто пізно і розкриті двері відкрили мене погляду сяючого білозубою посмішкою Бориса.

Я ойкнула і негайно кинулася назад до кімнати, на ходу крикнувши:

– Заходь! Я зараз!

Закрившись у ванній кімнаті і квапливо приводячи себе до ладу, я почула доброзичливий голос Бориса:

– Проспала, Тетянко? Ну, нічого страшного. Ми ж нікуди не поспішаємо.

Я з огидою дивилася на своє відображення: скуйовджена руда шевелюра навіювала стійкі асоціації з клоуном з цирку, очі червоні й запалені, обличчя таке бліде, що веснянки видно ще чіткіше, ніж зазвичай. Вилаявшись, я квапливо прийняла душ і запізно зрозуміла, що не захопила з собою навіть халата. На мить уявила, як продефілюю перед Борисом в одному рушнику і з жахом відігнала страшне видіння. Не з моєю фігурою наважуватися на такі відчайдушні кроки! Для початку скинути б кілограмів десять. Зітхнувши, знову натягнула безглузду піжаму і все ж вилізла зі свого притулку.

З кухні доносився спокусливий аромат кави, і на обличчя наповзла дурна посмішка. Борис мені каву робить! Це було так приємно і несподівано, що я навіть стала наспівувати, вбираючись в безформну футболку і незмінні джинси. Волосся квапливо зачесала і зібрала у пучок. Тільки після цього рушила на кухню, де на старому, грубо збитому стільці сидів Борис. Перед ним стояла чашка кави, другу він дбайливо посунув у мій бік.

– Ось, вирішив, що не завадить. Може, ще поснідаєш?

– Ні! – я замотала головою. – І так через мене затримуємося. Та й не хочеться нічого.

Шлунок приготувався зрадницьки забурчати, але я з усіх сил напружила м’язи, щоб цього уникнути. Хоча які там м’язи? Це я собі явно влестила.

Впала на вільний стілець і, обпікаючись, похапцем стала пити каву. Проте навіть незважаючи на поспіх, жоден напій ще не здавався таким смачним! У перший раз в житті чоловік зварив мені каву. Усвідомлення цього робило початок дня не таким жахливим, як ще недавно здавалося.

– Вибач, я, напевно, будильник забула поставити, – повідомила я з покаянним виглядом. – А потім заснути довго не могла. Ось і вирубилася так, що навіть дзвінок у двері не одразу почула.

– Я помітив, – посміхнувся Борис. – Твоя сусідка вже навіть виглянула через ланцюжок і сказала, що викличе поліцію. Видно, за маніяка мене прийняла.

– Петрівна! – здогадалася я. – Не звертай уваги! Самотня бабуся, вічно лізе у справи сусідів.

– Навпаки добре, що є такі небайдужі люди. Я навіть спокійний за тебе тепер, – несподівано сказав Борис. – А то іншого разу навіть переживаю. Дівчина самотня. Будь що може статися.

Моя щелепа повільно відкинулася, я навіть відставила чашку. Таке зізнання з боку Бориса повністю вибило з колії. Він турбується про мене? Не почулося? Серце наповнилося приємним теплом, але я не дозволила собі довго розкатувати губу. Повернувши щелепу на місце, перевела розмову на іншу тему:

– Няня нормальна цього разу? Дениско не вередував?

– Трошки вередував. Але після того як вона йому сказала, що спече шоколадне печиво, заспокоївся. Правда, змусив пообіцяти, що на зворотному шляху ти до нас заїдеш.

– Звичайно, заїду, – підтвердила я і для переконливості кивнула.

– Дениско так прив’язався до тебе. Тільки й чую: тьотя Таня те, тьотя Таня інше. А нещодавно, уявляєш, заявляє мені: «А можна тьотя Таня з нами жити буде?» – Борис засміявся, але чомусь очі залишилися серйозними.

Я відчула, як до щік приливає гаряча хвиля. Постаралася більше нічим не видати того, що відчула при цих словах. Одночасно задоволення і гіркоту від усвідомлення неможливості такого щастя.

– Нічого, трохи подорослішає, і все в нього пройде, – опустивши очі, хрипко сказала я. – Йому не вистачає матері. От і все.

Як завжди при натяку на Анжелу Борис замовк. Відвернувся до вікна і про щось задумався. Я швидко встала й поставила чашки у раковину. Вирішила, що помию потім.

– Ну, я готова. Можемо їхати.

Борис кивнув і підвівся. Я схопила зі стільця в кімнаті сумку, і ми, нарешті, вийшли з квартири.

У машині чомусь панувала напружена тиша, хоча зазвичай ми завжди знаходили, про що поговорити. Але зараз розмова не клеїлася. Борис виглядав чимось засмученим, я ж кляла себе за те, що знову розтравила йому душу. Ну, навіщо знадобилося знову говорити про Анжелу? Йому і так нелегко!