Глава 3

Глава 3

Моя маленька однокімнатна квартирка зустріла затишною тишею. Хоча за останні місяці я тут з’являлася набагато рідше, вона продовжувала залишатися моїм маленьким притулком. Місцем, де можу не прикидатися і бути самою собою. Поплакати, покричати досхочу, знову і знову критично повивчати себе перед дзеркалом і винести вердикт: Борис тобі не світить. А потім забратися з ногами в старе зручне крісло і випити чашку чаю з медом за переглядом чергової сльозливої мелодрами. Там, на екрані, попелюшки перетворювалися на красунь і знаходили своїх принців, а принци любили не за зовнішність, а за багатий внутрішній світ і інше з розряду фантастики. Але справжнє життя суворе. І воно дивиться на мене кожною з чотирьох стін моєї холостяцької барлоги.

Іноді... та що вже гріха таїти, частенько я уявляла, як було б залишитися в розкішній трикімнатній квартирі Бориса назавжди. Жити з ним поруч кожен божий день, готувати сніданки та обіди, читати Денискові казки на ніч і багато іншого. В принципі, все це я і так робила досить часто, але на правах друга... Це зовсім не те. Я завжди знала, що я для них чужа, нехай вони навіть ніколи в цьому не зізнаються. Вони сім’я, одне ціле, а я сьогодні є в їхньому житті, завтра – немає.

Було ще одне, що я могла б робити, живучи з Борисом пліч-о-пліч. Але про це я забороняла собі навіть думати, обзиваючи дурною мрійницею. Уявити собі красеня Бориса в ліжку з безглуздою незграбною мною... це нереально.

Але ці думки виникали сьогодні частіше, ніж зазвичай. Напевно, всьому виною той дотик на кладовищі, коли Борис так ніжно прибрав моє волосся. Це змусило знову будувати замки з піску, які поки що не вистачало сил зруйнувати.

Вирішивши, що потрібно розвіятися, я поставила чашку на столик і взяла мобільний телефон. Мама відповіла майже відразу.

– Тетянко, що сталося? – обрушилося на мене у слухавку.

– Чому відразу сталося? – здивувалася я, але одразу відчула, як щоки починають червоніти.

Ясна річ, матері я дзвоню так рідко, що кожен дзвінок здається подією. Зазвичай вона сама дзвонить і питає, як справи.

Взагалі я обожнюю свою маму, але аж надто напружує слухати вічні моралі про те, що час іде, а я все ще одна. Найгірше, коли вона починає мені сватати знайомих чоловіків і вмовляти, що це мій останній шанс. Сходивши на кілька таких побачень наосліп, я зареклася більше не робити подібного до кінця моїх днів. Нічого доброго з цього не виходило! Зазвичай то я не подобалася можливим претендентам на моє серце, то вони мені. Та й всерйоз я не могла нікого з них сприймати в цій якості. Надто вже міцно Борис влаштувався в моєму серці.

– Мамо, нічого не сталося. Просто захотілося поговорити.

– Ну, добре, – з помітним полегшенням відгукнулася вона. – Як ти, доню?

– Та нормально. Сьогодні річниця Анжелиної смерті. Їздили з Борею і Дениском на кладовище.

Почулося протяжне зітхання.

– Як вони? Тримаються?

– Так. Завтра вивеземо речі Анжели на дачу.

– Це добре. Значить, Боря вже готовий почати нове життя, – зауважила мама. – І тобі не доведеться ходити до них мало не кожного дня. Я, звичайно, розумію, що їм потрібна була твоя підтримка, але ти ж про себе зовсім забула. Ні, щоб своє особисте життя влаштовувати, так ти на них весь свій час витрачаєш. Прасуєш, готуєш, прибираєш. Прямо як безкоштовна хатня робітниця!

Ну от, мама завела звичну пісню! Я закотила очі.

– Не хатня робітниця, а друг.

– Ага, друг. Всьому ж є межа! А Боря тебе використовує без жодних докорів сумління. І радий, що ти, свята простота, відмовити ні в чому не можеш!

– Мамо, я все це роблю з радістю! Мені не важко!

Помовчавши кілька секунд, мама відповіла на це:

– Свою сім’ю тобі треба. Турботу просто дівати нікуди, от і тягаєшся до них. Тільки даремно це! Бориса скоро якесь хиже стерво до рук прибере, а ти залишишся з носом!

– Мамо… – я приголомшено мовчала, відчуваючи, як перехоплює подих.

– А ти думала, я нічого не розумію? Сохнеш за ним вже скільки років! Та тільки дарма це, доню. Не пара він тобі. Краще вже змирися з цим і викинь з голови. До моєї подруги ось син приїжджає. Розлучився недавно. Дуже гідний молодий чоловік, працьовитий...

– Мамо, навіть не думай! – випалила я. – Казала вже: ніяких побачень наосліп!

– Та чому ж наосліп? Зберемося, як люди. Ми з батьком, його мати, він сам. Посидимо, про життя поговоримо...

Ще й знайомство з батьками в одному флаконі?! Мама точно смерті моєї хоче! Відчуваючи, що ще трохи, і я просто кину трубку, так і не дійшовши до мети дзвінка, я поспіхом сказала:

– Мамо, я тебе запитати хотіла.

Запнувшись на півслові, вона вимовила:

– Про що, дочко?

– Пам’ятаєш, ти в дитинстві мені якось казала, що Анжела тобі відьмою здається? Або щось на кшталт цього. Скажи, чому ти так тоді говорила?