Глава 2

Глава 2

 Дениско солодко сопів у своєму ліжечку, а ми з Борисом продовжували укладати по коробках і пакетах речі Анжели. Частину планували передати на благодійність, іншу відвезти на дачу. У нас обох очі були на мокрому місці, коли ми перебирали речі, яких ще рік тому торкалася дорога нам людина.

Відкривши скриньку для прикрас, Борис в задумі перебирав її зміст.

– Думаю, Анжела б хотіла, щоб ти щось з цього взяла собі, – хриплим голосом промовив він.

А я уявила собі, як розпеченим залізом стане палити моє сумління одна з цих прикрас і здавлено відгукнулася:

– Мені нічого не потрібно...

– Будь ласка... Я хочу хоч чимось віддячити тобі!

Він простягнув мені скриньку. Дорогу, з чорного дерева. Анжела привезла її з Індії, коли їздила туди у справах. Пальці відчули приємну прохолоду металу і каміння, коли я запустила руку в прикраси. Кожна підібрана з любов’ю і куплена з особливої нагоди.

Я знала історію багатьох з них. Ось ці золоті сережки-кільця Анжела купила до дня закінчення університету, а це намисто – на перший корпоратив. Перед очима миготіли образи з минулого. Анжела в чудових дизайнерських сукнях. Розкішна, сяюча, ефектна. Коли ми йшли з нею куди-небудь удвох, я здавалася собі невидимкою. На неї ж усі чоловіки шиї згортали.

Не могла навіть уявити, що зможу одягти будь-яку з її речей і не провалитися в пекло. Це я повинна бути мертвою, а не вона! Анжела має насолоджуватися життям, ростити сина, робити кар’єру і далі сяяти, немов найяскравіша зірка на небосхилі. Її смерть вразила багатьох людей, а моя залишилася б рядовою подією. Щиро сумували, напевно, лише б батьки. Та й то, у них, окрім мене, ще двоє дітей. Пережили б і пішли далі.

І все ж я більше всього на світі бажала залишити у себе частинку Анжели. Хоч що-небудь, на що зможу дивитися довгими самотніми вечорами до кінця своїх днів. Рука поринула глибше в купу прикрас і наткнулася на щось гладке і прохолодне.

Я витягнула на поверхню блискучої купки невелике дзеркальце. Золочена оправа з вигадливими вензелями, добротна і, по-моєму, навіть старовинна. Таких речей зараз не роблять.

Раптом зрозуміла, що ніколи раніше не бачила у Анжели цього дзеркала… Підняла запитливий погляд на Бориса. Він задумливо сказав:

– Це від її бабусі по матері. Вона не любила говорити про неї.

– Дивно, я знайома з Анжелою все життя і не знала, що у неї є й інша бабуся. Думала, вона померла, ще коли Анжела була зовсім маленькою.

– Ні. Померла вона за кілька місяців до того, як Анжела... – Борис осікся.

– Я зрозуміла... – швидко сказала, щоб не змушувати його торкатися важкої теми й далі.

– Вони не спілкувалися. Наскільки я зміг дізнатися у Анжели, бабуся кинула чоловіка та доньку і поїхала невідомо куди. Потім виявилося, що вона довгий час жила за кордоном і лише перед смертю приїхала на батьківщину. Розшукала родину. Матір Анжели зустріла її досить прохолодно, але все ж дала нашу адресу. Коли вона прийшла сюди, у мене виникло моторошне відчуття. Не можу влучно пояснити. Але від цієї жінки в мене ніби мороз йшов по шкірі. З вигляду охайна, доглянута, все ще гарна. Але очі... Такі ж кольором, як у Анжели, але їх погляд було важко витримати. Наче в саму душу дивилися!

Я спробувала уявити собі, якою могла бути Анжелина бабуся, і не змогла. У пам’яті спливли давні мамині слова. З часом вони встигли вилетіти з голови, але тепер раптом згадалися з дивовижною чіткістю:

– Вся їхня родина проклята! Від Анжелки твоєї, доречі, мені теж не по собі. Не хочу, щоб ти з нею водилася!

Пам’ятаю, як я плакала і вмовляла маму, щоб вона не забороняла спілкуватися з подругою. Та врешті погодилася, але наказала мені бути обережнішою. Чому вона так сказала тоді? Треба буде запитати у неї при першій нагоді.

– І як пройшла у Анжели зустріч з бабусею? – я повернулася до теми бесіди.

– Не знаю. Мене попросили залишити їх наодинці. Я взяв Дениска і повів його гуляти до парку. Коли ми повернулися, бабусі вже не було. Анжела ж виглядала чимось збентеженою. На всі мої запитання відгукувалася односкладовими фразами, явно щось приховувала. Вона так і не розповіла мені, про що вони говорили. А згодом від цієї жінки Анжелі у подарунок прислали це дзеркало. Вона часто в нього дивилася, і від цього чомусь ставало моторошно. Незабаром нам подзвонили і повідомили, що бабуся померла. Вона залишила Анжелі чималу суму грошей, але та не захотіла її приймати. Пожертвувала на благодійність. А дзеркало це сховала у скриньці і більше ніколи в нього не дивилася.

 – Дивно це все... – я все ще тримала загадкову річ у руках, хоча і відчувала, як із кожною хвилиною від цього стає все більш ніяково.

 – Ти хочеш взяти саме його? – долинув до мене, немов з туману, голос Бориса.

 Не знаю, чому я сказала «так». Ця річ лякала мене, здавалася чимось загрозливим і небезпечним. Але мене все одно тягнуло до неї. Можливо, через бажання розгадати таємницю, пов’язану з родиною Анжели. Або щось інше, чому я поки не знаходила пояснення, але що відчувала всім своїм єством.