Глава 1.1

Глава 1

Я не могла відвести очей від зображення красивої усміхненої жінки на мармуровому надгробку. Бездоганний овал обличчя, смаглява шкіра і оманливо-м’яка посмішка. Всі, хто добре знав Анжелу, не раз переконувалися в силі її характеру. Ця «залізна леді» спромоглася побудувати блискучу кар’єру і створити чудову сім’ю.

В останні роки життя вона фарбувала волосся у агресивно-червоний, і цей колір дуже їй личив. Підкреслював яскраву зелень очей і додавав образу Анжели щось чаклунське. Моя мати і зовсім вважала її відьмою. Казала, що їй завжди ставало не по собі в присутності моєї подруги.

Для мене ж Анжела була людиною-скелею, моїм персональним янголом-охоронцем, який втішав і підтримував у найважчі хвилини життя. Скільки я знала подругу? Напевно, легше сказати, скільки не знала.

Ми виросли в одному дворі, грали в одній пісочниці і сиділи за однією партою. Навіть після закінчення школи наші шляхи не розійшлися, хоча Анжела вчилась на юриста, а я на педагога. Дивно, що ми з нею залишилися близькими, незважаючи ні на що і як би не тіпало нас життя. Особливо враховуючи те, наскільки ми з нею різні.

Анжела – впевнена у собі, гарна, життєрадісна, пробивна. Відразу після університету влаштувалася на престижну роботу без будь-якої протекції, через два роки стала заступником директора. Відвідала під час закордонних відряджень безліч країн, звідки привозила мені сувеніри. Вийшла заміж за колегу, народила дитину і вже через півроку опинилася знову в строю. Вона встигала все. Жила на повну!

У той час як я вела жалюгідне безцільне існування. Ось вже п’ять років працювала вчителькою початкових класів, варилася в пекельному казані шкільних чвар і вічного безгрошів’я. Заміж так і не вийшла. Та що там! За все життя зустрічалася лише з двома хлопцями, які врешті втекли від мене. Хоча начебто не потвора і не стерво. Анжела завжди говорила, що моя головна проблема – невпевненість у собі.

Я зітхнула і простягла руку до зображення подруги, провела по ньому долонею. Мармур нагрівся на сонці, і цей дотик обпік. Але я не відвела руки, навіть насолоджуючись цим болем. Він ніби робив мене живою, пов’язував з тією, що пішла назавжди.

Ну чому вона?! – вже котрий раз мелькала в голові безсила думка. Іноді я навіть мріяла опинитися на її місці. Лежати зараз у землі і ні про що більше не думати. Анжела навіть не страждала, коли вмирала. Вантажівка, водій якої втратив керування, збила її на смерть майже миттєво. Вона покинула цей світ у розквіті краси та успіху і завжди залишиться у пам’яті близьких саме такою.

На моє плече лягла сильна рука, що викликало миттєвий відгук у тілі. Серце тьохнуло і закалатало сильніше. Намагаючись приховати справжні почуття, я повернула голову і подивилася на Бориса, який стояв поруч зі мною.

Таких, як він, зазвичай знімають для обкладинок журналів. Ідеальний чоловік: засмаглий, з білозубою посмішкою, світлим волоссям і пронизливо-блакитними очима. Хоча зараз він виглядав трохи втомленим, через що його ідеальна краса здавалася більш живою, реальною. Відкрита посмішка, яка колись підкорила моє серце, змінилася сумною і стриманою, в очах застигла потаємна туга. На лобі я помітила зморшку, що з’явилася в той день, коли він дізнався про смерть Анжели. Мені завжди хотілося розгладити її, і я насилу стримувала цей потяг.

Це здавалося злочинно неправильним – кохати чоловіка своєї найкращої подруги. Нехай навіть покійної... Але ж я любила його і раніше! Мабуть, з самої нашої першої зустрічі, коли Анжела запросила мене у кафе і познайомила зі своїм хлопцем. Сказала, що я її ліпша подруга, і вона хоче, щоб двоє найближчих для неї людей знайшли спільну мову. Зазвичай в компанії чоловіків я гублюся і двох слів зв’язати не можу, але з Борисом виявилося напрочуд легко спілкуватися. Він жартував, багато сміявся, відразу дав зрозуміти, що повністю відкритий переді мною. Це підкуповувало настільки, що вже в ту ніч, не в силах забути враження від чудового дня, я зрозуміла, що закохалася.

О, ні, я зовсім не була підступною розлучницею і не плекала зухвалих мрій, як би його відбити. Це здавалося неприпустимим. Такі, як Борис, не кидають таких, як Анжела, заради таких, як я. Закон життя. І я навіть не мріяла про те, що коли-небудь таке диво станеться. Точніше, мріяла, звичайно, але як про щось нереальне на зразок вічного життя чи виграшу в мільйон доларів.

Навіть рік тому, коли Анжела пішла з життя, у мене й думки не виникло про те, що тепер для мене шлях відкритий. Якщо щось таке іноді й намагалося пробитися в мозок, я нещадно його випроваджувала звідти. Цілком безкорисливо і не плекаючи жодних таємних задумів, допомагала родині подруги пережити страшну трагедію. Зайнялася організацією похорону, забрала до себе трирічного Дениска і дбала, поки Борис хоч трохи не прийшов до тями. Потім постійно ходила до них, готувала їжу, прибирала. Не дозволяла Борису черговий раз лізти у пляшку і знищувала все спиртне в будинку.

Через півроку, коли він сказав мені, що якби не я, то він би не пережив того, що сталося... Важко описати, що я відчула в той момент. Дивилася в його почервонілі від втоми і безсонних ночей очі, в яких світилася вдячність, і все всередині щеміло. Хотілося сказати йому: та я ладна на все, лише б знову побачити тебе щасливим! Просто так, нічого не вимагаючи натомість. Тільки живи, рости синочка і будь щасливий! Але нічого цього я не сказала. Щось пробурмотіла у відповідь і зайнялася миттям посуду. Не хотіла, щоб він прочитав по моєму обличчю, наскільки сильно я його кохаю.