ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА

Ярина не шукала його. Вона шукала відповідь. І знайшла — тінь.

Це був напівзруйнований кінотеатр. Колись — місце, де показували надію. Тепер — лише тріщини на стінах і плівка, що ніколи не крутиться. Вона зайшла туди не випадково. Хтось із селян сказав, що «сірий приходив сюди». Вона не вірила. Але все ж ішла.

Він стояв біля старого екрана. Не повертався. Не тікав. Не ховався. Як завжди — просто був.

Вона мовчала. П’ять секунд. Десять. Потім сказала:

— Я знаю, що ти не Бог. І не демон. Але ти — не з нас. Хто ти?

Він мовчав. Але щось у його погляді сказало: він теж шукає відповідь. Не тому, що не знає. А тому, що боїться того, ким став.

— Я не прийшла брати інтерв’ю. Я не хочу сенсації. Я просто… — її голос затремтів. — Я більше не знаю, в що вірити. Але знаю, що ти справжній.

Він підійшов. Не близько. Але досить, щоб вона відчула: він не несе страх. Він не нав’язує. Він — показує.

— Мені казали, що після тебе змінюються. Що все стає інакшим. Але я… я не хочу втрачати себе. Я хочу зрозуміти, хто я. Без брехні.

Він торкнувся її плеча. Легко. Без примусу.  

І вона побачила — не жах. Не гріх. А **себе.** Маленьку. До втрат. До війни. До відчаю. Себе — яка ще мріяла. І не здавалася.

Сльози пішли самі. Не через біль. Через спомин.

— Я… забула, — прошепотіла вона.

Він не відповів. Просто кивнув.  

І пішов. Як тінь. Як тиша. Як правда, яку не утримаєш, але вже не забудеш.

Коли вона вийшла з кінотеатру — день був той самий. Але повітря стало іншим. І вона вже знала, що напише.

Це буде не стаття. І не звіт. Це буде лист. До кожного. Хто забув, як себе звати. І захоче згадати.