ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА

У Волиці почали зникати маски. І з’являлись тріщини. Раніше їх називали думками. Тепер — позицією. І вона могла вбити. Або врятувати. Залежно від того, хто питав.

Після виступу Владислава кілька старих депутатів звинуватили його у розпалюванні «духовної істерії». Двоє міністрів подали у відставку. Один генерал — зник. Його авто знайшли біля мосту. Без нього. Залишив лише записку:

«Я виконував накази. Але вони ніколи не звучали як правда.»

Коваль мовчав. Але уряд — хитався. Деякі з його радників закликали до переговорів. До поступок. До “м’якого компромісу”. Інші — готували військовий стан. І кожен говорив від імені народу.

А народ — ділився сам. Без команд.

У Львені, Харіславі, Житомлі проходили стихійні зібрання. Не мітинги. Люди просто виходили. І говорили. Хтось про зраду. Хтось про біль. Хтось про мовчання, яке більше не витримує.

Мовне питання знову кинули на вогонь. Один із спікерів парламенту сказав:

— Може, приймемо закон про двомовність? Це заспокоїть регіони.

І тоді вперше Владислав вийшов не просто до людей — до камер.

— Мова — не ваша зброя. І не ваш компроміс. Це кров пам’яті. І ви не розлиєте її в ім’я зручності.

Ці слова стали гаслом. І водночас — міткою. Деякі ЗМІ звинуватили його в радикалізмі. Інші — почали розповідати історії про те, як після його слів люди втікали з посад.

На тлі цього з’явився лист. Анонімний. Поширений по всіх каналах:

> “Волиця не розпадається. Вона — звільняється. Від страху. Від брехні. І, можливо, від вас.”

Підпису не було. Але люди знали, звідки йде правда. Вона не йшла зверху. Вона підіймалась із землі.

І ніхто вже не контролював — куди вона виросте далі.