ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

Спочатку це були випадкові фрази. Люди говорили в голос те, про що роками мовчали. Хтось — посеред черги. Хтось — у школі. Один ветеран, який щодня сидів біля меморіалу, раптом сказав хлопцю в костюмі:

— Ти не мусиш бути гвинтиком. Ти ще можеш повернути.

І той заплакав. Не соромлячись. Посеред вулиці. А навколо — мовчали. І ніхто не засміявся.

Потім з’явились ті, хто говорили вголос. Хтось під ніком. Хтось — на камеру. Один юнак з Ірхи виклав відео, де розповідав, як зрадив друга, бо так сказали «нагорі». І додав:

— Я бачив себе його очима. Я більше не зможу мовчати.

Волиця здригнулась. Не тільки від правди — від того, що вона ширилась.

Першим серед релігійних лідерів виступив Владислав. Він говорив спокійно, без пафосу:

— Я не закликаю до нової віри. Я прошу згадати стару правду: твоя душа — не твоя тінь. Вона бачить тебе. І вона пам’ятає.

Ярина написала колонку. Вона не була гучною. Не мала скандального заголовку. Але в ній були слова:

> «Ми думали, що нас врятує месія. Але, може, нам просто дали право не ховатись.»

Вона розлетілась. Не через рекламу. Через очі. Через серце. Через те, що всі вже знали — час брехні вичерпався.

Морґалл назвав усе це "змовою радикалів". Мерхан — "новою формою психологічного тероризму".

Але вони не розуміли: ніхто не підбурював. Люди самі почали говорити. Спершу — пошепки. Потім — голосно.

І десь у згорілому місті, на стіні під обваленим дахом, з’явився напис:

«Ми не чекаємо спасіння. Ми самі — пам’ять.»