ГЛАВА П’ЯТНАДЦЯТА

Її звали Ярина. Колись — журналістка. Потім — волонтерка. Тепер — просто людина, яка ще не здалася. Вона їздила в села, де не було ні медиків, ні зв’язку. Вивозила дітей, завозила ліки, документувала свідчення. І завжди питала: «Що вам найбільше потрібно?»

У селі на межі сірої зони їй сказали: — Тут щось було. — Що саме? — Ми не знаємо. Просто… людина. Але не така.

Вона зняла інтерв’ю. Бабуся з трясучими руками розповідала, як після зустрічі з незнайомцем її син три дні не говорив, а потім віддав у шпиталь усі гроші, які роками ховав «на себе». Хлопець зі шрамом на шиї зізнався: після одного погляду на фігуру в сірому — перестав бити матір.

— Я не знаю чому, — казав він. — Але мені стало соромно. Не від того, що мене зловили. Від того, що я відчув, як воно було їй.

Ярина писала все. Але не викладала одразу. Спочатку хотіла зрозуміти.

Через три дні у місті, де вона була раніше, вибухнуло відео: чоловік посеред площі впав на коліна, кричав, що «бачив себе очима доньки, яку зрадив». Хтось сказав: психоз. Хтось: Ірха випробовує зброю. Хтось інший — що це “епідемія каяття”.

Ярина знала, що це не вірус. І не навіювання. Вона бачила погляд тих, хто повертався з того дотику. Вони не були божевільні. Вони були прокинулись.

Усе, що вона знала про журналістику, кричало: «розслідуй». Але щось інше в ній казало: «Не хапай. Слухай.»

Вона записала фразу, яку повторив один із чоловіків після зустрічі:

— Він не питав. І не говорив. Але я побачив усе, що намагався забути.

Ярина закрила блокнот. Подивилась у вікно. І вперше за довгий час відчула — не страх, не надію, а… готовність. Бо щось рухалось. Уже не під землею. А в серці.

І правда перестала бути новиною. Вона стала — напрямком.