Дзеркало

Ранкова роса вже давно намочила мої ноги та поділ конопляної свитки, а кожен новий крок додавав крапель. Це спочатку біля хати був хоч і щедро вкритий росою, проте низенький, пощипаний курчатами шпориш, та в городі чисті рядочки (бо ж там з сестрами всі бур’яни давно повиривали), а от за городом почалась трава до колін. Вона ж бо й намочила поділ, як я його не підкочувала. А зараз, ближче до річки, мене вже давно оточували зарості вище голови. Особливо загрозливо хиталась над головою кропива, що щедро росла вздовж петляючої невеликим лісом стежини. Отож тепер я йшла якомога обережніше, бо була можливість скупатись з голови до ніг. І нехай бабуся каже, що якщо умиватись росою то зникне ластовиння, зараз мені не до цього. Сьогодні мене цікавить геть інше. Вчора ми до хрипоти сперечались з моєю старшою сестрою Віркою щодо тієї русалки, котру начебто бачив сусідський Микола. Він казав вона добра, попри те, що селом віднедавна почали гуляти чутки про русалок, що начебто крадуть дівчат – вже троє зникло за літо. Вірка казала мені, що то все дурня і русалок не існує. Але я впевнена, що вона помиляється. Нехай їй там на комсомольських зборах розповідають, що немає ані Бога, ані чорта, я таки більше вірю бабусі. А бабуся казала, що все є! І Бог, і духи землі, і водяні діви. І я збиралась це довести!

Зачепивши здоровенну гілку полину я таки отримала ранкове купання. Роздратовано фиркнувши витерла пику кінцем хустки, замоталась в неї щільніше, рятуючись від вранішньої прохолоди та комарів, і вже за мить вискочила до берега. Обережно, вчепившись у кривий поручень, ступила босими ногами на шершаві стовбури верби, з якої була зроблена наша кладка через річку.

Наша річка має гарне ім’я – Хоробра. Вона невеличка, спокійна, достатньо глибока, аби в ній малеча купалась та рибу ловила, а через кілька сіл Хоробра впадає у Рось. Рось - то взагалі таке широченне річисько, що нею кораблі ходять, я одного разу з мамою їздила на базар - бачила. Але я люблю нашу річку. Вона рідна, гарна, а нещодавно пройшли рясні дощі, тож вода в ній зараз майже сягає саморобного містка. Сівши на кладку можна ногами бовтатись у воді.

Дійшовши середини містка я зупинилась. Звідси було видно найбільший шматок річки, від одного вигину, прикритого довгим гіллям старої верби в яку частенько б’ють блискавки, до іншого зарослого очеретом. І головне звідси видно було отой здоровий камінь посеред річки, на якому Миколка начебто бачив русалку. Та зараз там було пусто.

Навколо блукав напівпрозорий туман, то вкриваючи береги порослі чагарниками та очеретом, то розступаючись, наче стікаючи до води. Я стояла, куталась у хустку, гріла одна об одну босі ноги і вдивлялась у водну гладь в сподіванні таки побачити водяного духа. От візьме і з’явиться, попри ту дурнувату Вірку! Я переконана, що вони є! Ось це все навкруги – воно ж живе, отож має бути і його живий дух! Це ж так просто!

Голосно співали пташки, ледь відчутно шурхотіло листя та очерет, а ген за деревами, що на сході розступались, відкриваючи вид на поле з пшеницею, проглядали перші зблиски світанкового сонця. Я розчаровано зітхнула – не пощастило. Дух не виявив бажання з’явитись, попри мою героїчну ранкову подорож. Доведеться пертись сюди ввечері, бо ж я вирішила таки підтвердити існування русалок, тим паче їх вже бачили! І нехай Вірка розказує, що Миколка мабуть був п’яний як чіп і несе чухню, я все одно вірю, що він бачив духа. Миколка добрий, його вся звірина обожнює, отож він мабуть і духу сподобався.

Взагалі бабуся мені з дитинства розповідала на ніч історії про мавок, лісовиків, водяних духів. Я, на відміну від Вірки, обожнювала все те. Тож знала, що русалки в нашій річці живуть споконвіку, і раніше люди до них ставились шанобливо. Приносили дари, дружили… Та то було колись.

Якщо вірити бабусі, яку Вірка зневажливо називає забобонним уламком царизму, русалки - то духи води. Щоправда, якщо слухати розповіді крикливої бабці Гапки, то русалки - це нечиста сила, що краде людей, поки міліціянти вдають з себе розумників і просто знущаються над ріднею зниклих. Не знаю з кого там хто знущається, та опісля того як зникла Оленка, моя однокласниця, село й справді стало схожим на вулик. Куди не піди, нарвешся на уважні погляди дорослих і вимогу йти додому - «бо й тебе, дитино, вкрадуть». Угу, зараз я оце так і пішла додому. Та якщо їх слухати, то й за паркан виходити не можна! Та й взагалі, Оленка кажуть зникла ледь чи не з-під хати! Матір її третій день голосить, тож я, як і весь куток, знаю майже всі подробиці. Бо тітку Мотрю навіть голова колгоспу у поле вигнати не зміг – жінка на нього кидатись почала і кричати, що дітей більше не полишить. Смішно було дивитись на того «шановного товариша», який вийшов з сусідського двору червоний як буряк й, плюнувши спересердя, почимчикував геть. Взагалі мені ніколи не подобався цей пузань – кричить, свариться, а його улюблену фразу «ви що, проти радянської влади?» так кожен стовп в селі знає. Мати моя його якось назвала «клятим штабістом», щоправда на моє питання про значення цього вислову, зробила перелякані очі і наказала забути ті слова від гріха подалі. От вже ці дорослі… Чорт ногу зломить у їх світі.

Я вже зібралась чимчикувати додому піймавши облизня, коли почула плюскіт. Повернулась на звук – наче нічого. Мабуть якась рибина комара ловила. Розчаровано розвернулась, в останнє кинувши погляд на той клятий камінь. Та так і завмерла. На камені сиділа русалка! Вона там справді була! Щоправда зовсім не така, як мені розповідала бабуся. Де довга біла сукня, темне чи зелене волосся, чорні очі, синя шкіра нарешті? Я прискіпливо оглянула дивину – вона геть не відповідала розповідям, проте й нормальна дівчина не попреться на світанку купитись у Хоробрі – холодно ж!