4

4.

Вже в холі свого під’їзду я зіткнувся з вантажниками Нової Пошти, котрі акуратно заносили в дверний отвір предмет розміром, як шафа, але значно вужче. Посилка була зі всіх сторін оббита шаром фанери, товщиною не більше 40 сантиметрів, висотою півтора і шириною більше метра. На одній зі сторін виднівся ярлик з номером сімдесят два – це був номер моєї квартири.

- Хлопці привіт, ви точно в потрібний дім потрапили, – запитав я. - Я проживаю в сімдесят другій квартирі, але нічого не очікую в такому розмірі.

- Не хвилюйтесь, все точно, - відповів мені один. – І якщо Ваше прізвище Сухий, то ця річ прямує прямісінько до Вас. Одержувач - Юлія Суха.

- Прикольно, - відповів я, викликаючи вантажний ліфт. – Можна дізнатись хто відправник?

- Зараз глянемо, - і після невеликої паузи я почув, - Євген Сухий, прислав із закордону. Ми дзвонили сьогодні й домовились про доставку з пані Юлею.

Я стояв мовчки й чув як мої легені набирають повітря, як це повітря підхоплюється еритроцитами й миттєво розноситься транспортною кровоносною мережею до кожної клітини й потім вертається вже з відпрацьованим газом в атмосферу. Я відчув, як очі починали сохнути від широкого здивування і блокування функції моргання. Десь посередині живота - під серцем і легенями в мене за долю секунди сформувався згусток енергії, навіть згусток страху, який заблокував всі мої звичайні емоції. Залишився лише страх і сором.
Я вискочив на вулицю і попрямував до авто, хотілось кудись їхати, хотілось плакати й головне – чомусь саме зараз хотів тиші й самотності. Коли я почув ім'я свого брата-близнюка, з котрим ми не бачились з сімнадцяти років і побачив посилку я відразу здогадався, що там.

Вітер легко загравав з моїм волоссям, повз проходили заклопотані люди, але звісно ніхто не звертав увагу на мене. Моє хвилювання роздувало мене, я відчував себе як шар вогню, тремтіння не проходило, але я розумів, що сьогодні потрібно буде багато чого пояснити своїй сім’ї. Сім’ї, котра ніколи не чула про мого брата, про те як він зник з мого життя і головне з життя батька, котрий не зміг з цим прожити і року.

Весняна прохолода остуджувала мене і в цю мить я зрозумів, що сама доля допомагає відкрити всі таємниці, витягти всі скелети з шафи, щоб далі жити з відомими перемінними; я зрозумів, що не варто втікати від минулого, зараз, переказуючи свою історію, я відчуваю, що саме життя мене пригальмувало тоді в швидкості руху, щоб моя історія й історія мого батька, брата і дзеркала продовжувала жити..

Вдома мене чекала здивована Юля, радісний Артур і дзеркало з мого дитинства, котре одного дня пропало разом з братом.

- Мені потрібно дещо Вам розповісти, - почав я. – Ця історія не надто довга, але я її дуже болісно пережив, тому ніколи раніше не розповідав вам про Женю – це мій брат і про це дзеркало. Ну от сьогодні настав час. Це історія з мого дитинства, мені тоді було тринадцять.