Кабінет 104

Єлизавета зібралася разом з Полі і вирушили вони у дорогу до того самого, кого вона побачила на фото. Вона досі була у шоці, але вже більш-менш опанувала себе. Вона дуже хотіла, щоб Полі їй завжди говорила правду, але вона знала всю правду і мовчала, не сказала їй. Єлизавета була дуже ображена на свою вірну подругу, яка їй нічого не розповіла.

Приїхавши на те місце, вони зайшли у ветеринарну клініку і почали шукати Віктора Ковальєро. Ми зайшли і запитали в клініці, в якому він кабінеті, і нам сказали, що він у 104. Доходячи до кабінету 104, я зупинилася з рукою, яка хотіла постукати, і обернулася до Полі: — Почекаєш мене тут? Я зараз повернуся.

Полі слухняно махнула головою, і я зайшла у кабінет. У кабінеті ще не було мого брата. Чекаючи його, я розглядала фотографії, які висіли у нього в кабінеті, і на всіх він був усміхнений, як я зрозуміла, з дружиною та двома дітьми. Ще було підписано: «З любов’ю, мій рідненький».

Подивившись на ті фото та на документи, які лежали на столі, я почула, як він зайшов у кабінет. Він подивився на мене і сказав: — О, Єлизавета, це ви прийшли знову до мене? А чому ж ви Полі в коридорі залишили? Беріть її до нас.

Я подивилася на нього і промовила: — Привіт. Ти ж знаєш мене більше, ніж просто пацієнтку.

Він подивився на мене і різко став серйознішим. — Єлизавета, отже ти все знаєш? До тебе що, батько приходив?

Я поглянула на нього і зрозуміла, що він теж знає, що у нас спільний батько. Я промовчала декілька секунд і сказала: — Так, приходив. Але я тут…

Перервав її Віктор: — Давай, може, підемо кудись вип’ємо кави і поговоримо про нашого батька. Бо я не знаю, що він там і як він, але я на нього дуже сильно ображений, так як він покинув мою маму так само, як і тебе у дитинстві.

Я подивилася на Віктора і сказала: — Ну добре, ходімо.

Ми вийшли з кабінету, я взяла Полі, яка була прив’язана у коридорі, і ми пішли у кафе біля ветеринарної клініки.

— Отже, почнемо розмову, — промовила я. — Давай, може, замовимо якусь каву чи ще щось?

— Можна я буду еспресо без молока, — сказав Віктор.

Поки ми чекали на каву, я почала розмову: — Отже, коли ми прийшли до тебе тоді з Полі, і вона була поранена, ти як тоді зрозумів, що я твоя сестра?

Він подивився на мене і сказав: — Ну як я міг не знати, якщо мама мені показувала твої фотки і казала: «Бачиш, у твого батька ще є діти, і він з ними живе краще, ніж з тобою». Тоді я не знав, що батько з тобою теж не живе. От і так я зрозумів, що це саме ти. А про Полі я дізнався тоді, коли батько зустрів Марію, то вона йому трішки розповіла про своє життя і твоє.

— Що? — ахнула Єлизавета. — Як таке може бути? Як сестра могла зустрічатися з батьком і навіть нічого не сказала?

Я засмутилася через свою сестру, що вона не сказала, що бачилася з батьком.

— Ну добре, тоді перейдемо до суті, — сказала я. — Отож батько мені сказав, що якщо я тебе знайду, ми разом з тобою зможемо позбутися дивних духів та створінь, які мене переслідують вже багато років.

— Що? Мені ніхто нічого такого не говорив, що тебе щось переслідує, — сказав Віктор.

— Ну то я можу спробувати допомогти, але не знаю як, — сказав Віктор.

— Отож бо я теж не знаю. Батько сказав чітко тебе знайти, а тоді вже скаже, що робити. Казав, наче не знає, де ти, — відповіла Єлизавета.

— Та все він знає, просто хотів, щоб ти мене самотужки знайшла. Але бачиш, як доля нас підкрутила, що ти ще швидше зі мною побачилась до того, як дізналася, що я твій брат.

— Це точно… Було дуже неочікувано, що саме ти мій брат. Ну добре, давай вже будемо їхати до батька, точніше шукати його, бо він тільки візитку свою дав і все. Гайда, допивай каву і поїхали.

Єлизавета з Полі та Віктором сіли у таксі,подзвонивши батькові, Єлизавета нервово стискала телефон у руках. Серце билося так сильно, що, здавалось, його чують усі в машині.

— Ну? — тихо спитала Полі, дивлячись на неї своїми великими очима.

Єлизавета піднесла телефон до вуха. Гудки тягнулися довго… занадто довго.

— Він не бере… — прошепотіла вона.

І раптом — клац.

— Я знав, що ти подзвониш, — пролунав знайомий голос.

Єлизавета на секунду завмерла.

— Де ти? — різко сказала вона. — Ми з Віктором разом.

На тому кінці запанувала коротка тиша.

— Значить, ви вже знайшли один одного… навіть швидше, ніж я очікував, — спокійно відповів батько. — Це добре.

— Не добре! — не витримала вона. — Ти залишив нас, а тепер хочеш, щоб ми разом розбиралися з якимись… створіннями?!

Віктор тихо поклав руку їй на плече, намагаючись заспокоїти.

— Єлизавето, слухай уважно, — голос батька став серйознішим. — У вас немає вибору. Те, що тебе переслідує… воно вже близько.

У цей момент машина різко загальмувала.

— Що сталося? — спитав Віктор у водія.

— Я… я не знаю… — пробурмотів той. — Хтось… стоїть посеред дороги…

Єлизавета повільно підняла погляд.

Попереду, в тумані, стояла темна постать.

Нерухома.

І дивилась прямо на неї.

Телефон у руці затріщав, і голос батька різко прошепотів:

— Не виходьте з машини.

Але було вже пізно.

Постать почала рухатися.