Зустріч з тим кого не очікувала побачити

Ми все ще були у ветеринара. Я весело розмовляла з ним про наших ангелів-охоронців, аж тут,години через три, Поллі каже:

— Єлизавето, нас уже Марія зачекалася.

Я кивнула та звернулася до ветеринара:

— Дякую за допомогу. Можливо, ще колись зустрінемося.Він лише загадково усміхнувся у відповідь.

Я не надала цій усмішці значення. Ми з Поллі вийшли й досить довго йшли, поки не опинилися на трасі. Вирішили зловити машину, щоб доїхати донайближчого міста, адже місцевість була мені зовсім незнайома. Побачивши жовте таксі, я махнула рукою.Автомобіль зупинився, і ми сіли в салон. Раптом Поллі прошепотіла:

— Ти нічого не помічаєш?

— А що таке? — здивувалася я.

— Та нічого... здалося...

Таксист весь час поглядав у дзеркало, розглядаючи нас із Поллі зацікавленим і водночас моторошним поглядом. Коли ми дісталися міста, я подякувала і запитала про вартість поїздки. Проте замість відповіді він спитав:

— Ви тут живете? —запитав таксист дивлячись у дзеркало.

— Ні. А чому ви питаєте? То скільки я маю заплатити?

— Навіщо ж ви сюди приїхали? До родичів чи знайомих?

Я обурилася:

— Яка вам різниця? Хто ви такий, щоб цим цікавитися?

Він раптом заблокував двері машини. Моє серце забилося частіше. Поллі мовчала, і це лякало ще більше.

— Поллі, що робити? Поллі! — кликала я, але вона не відповідала, лише мовчки спостерігала за водієм.

Чоловік нарешті промовив:

— Ну то що ж , ти — Єлизавета?

 Я приголомшено вставилася на нього:

— Так, але звідки ви знаєте моє ім'я? Я ж нікому його не казала!

— Я все про тебе знаю, — відповів він з усмішкою.

Охоплена страхом, я почала благати відчинити двері:

— Відпустіть мене, будь ласка! Навіщо ви їх зачинили? Я дам грошей, скільки захочете!

Він нічого не відповів, і ми поїхали далі. Я продовжувала сипати запитаннями, але таксист мовчав. Невдовзі ми під’їхали до лісу на самому кордоні Франції. Поллі заціпеніла, наче ніколи й не вміла говорити. Проте її спокій передався і мені: я зрозуміла, що все буде добре, обійняла її та заснула.

Прокинулася я за півтори години. Нарешті Поллі заговорила:

— Ось, бачиш той будинок?

Я глянула у вікно й ахнула — це був наш рідний дім! Той самий, з якого я виїхала десять років тому. Радість змішалася з повним нерозумінням: як таксист із Франції міг знати дорогу сюди?

Чоловік нарешті заговорив:

— Ну що, познайомимося? Мене звати Данило Ковальєро.

Я заціпеніла. Мого тата звали так само. Поки я переконувала себе, що це просто збіг, він продовжив:

— Ти ще не зрозуміла, Єлизавето? Я не проста людина. У молодості ми з твоєю мамою викликали різних сутностей, розважалися, Пікову даму кликали... Ти ж робила те саме, правда, доню?

 Шок був настільки сильним, що мені забракло повітря.

— Ви... мій тато? Це правда?

— Так. Але в мене були причини зникнути з вашого життя.

— Причини?! Тебе не було від самого мого народження! Де ти пропадав стільки років? Чому ти був у Франції, поки ми з мамою і сестрою виживали самі?

— Доню, ти не розумієш...

— Не називай мене так! Я тобі не донька! — вигукнула я і вискочила з машини.

Поллі побігла до будинку — вона знала там кожен куточок. Я бігла слідом, ковтаючи сльози. Батько кричав наздогін: «Єлизавето, стій!», але я не зупинялася. Увійшовши в дім, я відчула, як мене накрило вантажем минулого.

Ридаючи, я виговорилася Поллі, і її підтримка трохи заспокоїла мене. Я вмилася, нанесла звичний догляд — сироватку та крем — і нарешті заснула в обіймах своєї подруги.

Проте спокій тривав недовго. Я прокинулася о третій ночі від дивних звуків. Здавалося, жахи минулого мали зникнути, але вони повернулися. Я згадала, що викинула всі дзеркала, крім одного, яким користувалася ввечері. Воно стояло відкритим прямо навпроти ліжка.

З великим острахом я зазирнула в нього. Поллі спала поруч, але в дзеркалі я побачила зовсім іншу Поллі.

— Поллі, це ти? Що ти там робиш? Ти ж спиш...

Відображення виглядало злим.

— Ну що, знову повернулася на це прокляте місце? Ха-ха-ха! — зловісно засміялася істота.

Я зрозуміла: це демон у подобі Поллі. Схопивши дзеркало, я з силою виштовхнула його у вікно. Скло розбилося з гуркотом. На шум вибіг сусід:

— Що ти там робиш посеред ночі?! Чому галасуєш?

Не слухаючи його, я зачинила вікно й знову провалилася в сон. О п’ятій ранку мене розбудила Поллі.

— Поллі, що сталося? Ти хочеш їсти?

— Ні, — відповіла вона тремтячим голосом. — Я щось відчуваю. Щось дуже лихе... Воно знову починається.