Розв'язання історії

​Минуло вже 10 років, а я все ще живу в тому самому місці. Скільки тут всього зі мною сталося... Чому мене ніхто звідси не забрав? Ще й хочуть в лікарню покласти через те, що сестра сказала: «Єлизавета, ти що, взагалі пришелепкувата? Ніхто не пам'ятає, а ти єдина пам'ятаєш, ти собі щось понавигадувала». Я про цю історію забула і не згадувала, бо щоб ніхто не думав, що я справді дурна.

​І от вийшла я на вулицю, в той самий час, як 10 років назад. Стою, дивлюся на захід сонця — гарний, пишний, і тут раптом… Вийшов сусід зі свого будинку. Думаєте, нічого такого дивного, правда ж? Але він був весь у крові, ще й коли подивився на мене, почав зразу бігти. Я тікала зі всіх сил, зі всіх ніг, побігла аж у ліс хвилин 10, періодично дивлюся назад — чи він за мною біжить? А він біжить, не так сам, а з собакою та ножем кухонним. Він був весь у крові. Я кричала: «Допоможіть!» — але нікого не було тут.

​Я вибігла на дорогу, яка розділяла два ліси, подивилася — нікого, і тут раптом дивлюся: машина їде, я махаю, зупинилася, а там в машині сидить… мій двійник. Двійник, який зник 10 років тому. Я шалено перелякалася, звісно ж не сідала в машину, почала бігти зі всіх сил, тікати від них. Але я побачила, що сусід із топором і собакою заліз у машину до мого двійника, і вони почали їхати за мною. Я не могла втекти, тому сховалася за дерево.

​Вони вийшли з машини й шукали мене, і тут я почула, як хтось мене гукає невідомим голосом: «Єлизавета, Єлизавета, йди сюди!» І я зрозуміла — це моя собака. Я думаю, що я точно здуріла, бо собака не може говорити. Я кажу їй: «Ти ж собака!» — а вона мені відповідає: «Бо я не проста собака. Я твій ангел-охоронець. Я ще шість років назад почув, що щось мутне діється, але не знав що. І от як Бог дав мені заговорити і сказав, де ти знаходишся. Я одразу до тебе помчав зі всіх сил». Я була так щаслива, плакала від радості. Вона сказала: «Будеш плакати вдома, зараз треба нам тікати».

​Ми вибігли в інше село, де Полі знала місце, бо вона була звичайною бродячою собакою, яку я підібрала шість років назад. Вона розповіла, що там жила з родиною, але щось прийшло і зруйнувало їхню сім'ю, і вона залишилася на вулиці. Нам стало сумно, але головне було втекти, бо за мною ще гналися. Потім ми зустріли двох чоловіків, Адріана та Андрія, які жили на галявині. Все здавалося добре, але Полі попередила, що вони напівдемони. Ми провели там трохи часу, випили молока, поспілкувалися, але втекли, бо перебування з ними було небезпечним.

​Удома були мама та сестра Марія. Марія дивилася на мене дуже дивно, наче я їй щось зробила. Я питала: «Що я тобі зробила?» — вона відповідала: «Ти наче не знаєш». Кожного дня ми сперечалися. Мама була радісна, що я повернулася, але Марія дивилася злісно. Вечорами я доглядала Полі, посушувала її лапки феном, і вона знову почала говорити. Тоді ми згадали дзеркало — і Полі пояснила, що воно досі там, де було 10 років назад.

​Раптом із дзеркала вийшло страшне створіння, схоже на ведмедя в людській позі з рогами і довгим гострим носом. Я дуже злякалася, а Полі мовчки стояла поруч, щоб не дати йому запідозрити нас. Створіння накручувалося навколо нас, тягнулася темна тінь, воно взяло мій телефон, щось наклацало і подзвонило комусь. Потім зникло в дзеркало, сміючись. Я швидко зробила ритуал: срібні прибори, часник і гірке сливове вино, щоб захистити нас. Але тоді я зрозуміла, що використала солодке вино замість гіркого — і створіння не було налякане, лише залишило час, щоб знову повернутися.

​Я взяла всі гроші, телефони, документи та паспорти, подзвонило мамі, забрала маму і Полі та втекли до сусідів. Потім сіла на потяг, летіла до Франції. Там ми розмістили оголошення про пошук Марії. І одного дня я бачу її біля вежі. Ми зраділи так, що плакали, обіймалися, а Полі стрибала й облизувала її. Марія розповіла, що її викрав чоловік, вона провела дев’ять років у психлікарні у Франції без документів і зв’язку, і не могла знайти нас.

Ми оселилися всі разом у затишному маленькому містечку Франції, сподіваючись на спокійне життя. Одного сонячного дня ми з Полі пішли гуляти до місцевого лісу. Повітря було свіжим, навколо співали пташки, і все здавалося таким мирним. Полі весело бігала попереду, гуляла без повідка, насолоджуючись свободою, аж раптом вона на мить зникла з мого поля зору за густими кущами.

​І тут раптом тишу розірвав гучний, різкий звук. Я почула постріл, який перевернув моє життя на "до" та "після". Серце миттєво пішло в п'яти, у грудях усе стислося від страшного передчуття. Я дуже швидко побігла на цей жахливий звук, продираючись крізь гілки, кричачи її ім'я. Коли я вибігла на невелику галявину, мій світ рухнув: я побачила Полі, яка лежала у крові на холодній землі, важко й переривисто дихаючи.

​Сказати, що я була в шаленому шоці — це нічого не сказати. Я впала перед нею на коліна, мої руки миттєво стали багряними. Я кричала, плакала, благала її триматися, а Полі дивилася на мене своїми розумними очима, повними болю та нерозуміння. Не гаючи ні секунди, я підхопила її на руки, відчуваючи, як кожна секунда на вагу золота, і щодуху помчала до машини. Я завезла її до найближчої ветеринарної клініки, всю дорогу благаючи Бога не забирати мою захисницю. Ветеринари одразу забрали її на стіл — у неї була термінова, складна операція. Я годинами сиділа в коридорі, затиснувши голову руками, і молилася так, як ніколи в житті. Але, на жаль, дива не сталося. Поранення виявилося надто важким, операція їй не допомогла, і серце моєї дівчинки зупинилося. Вона померла.

​У моїй голові пульсувала лише одна люта думка: "Хто? Хто посмів її вбити?! Я знайду, хто це зробив, чого б мені це не коштувало!"

​Через деякий час, після довгих розпитувань та розслідувань, правда нарешті випливла на поверхню. Я дізналася, що це був місцевий лісник. Коли поліція притисла його до стіни, він визнав свою провину. Він виправдовувався, що того дня полював на лисицю, яка крала курей у селян. Лісник клявся, що здалека крізь густі хащі йому здалося, ніби це лисиця, і він вистрілив. Але коли підійшов ближче і побачив, що це домашня собака, він просто злякався. Він швидко втік, бо боявся відповідальності й не хотів мати проблем із законом, залишивши мою стікаючу кров'ю Полі помирати на самоті.