Уламки

Кроки ставали дедалі чіткішими.

Марія сильніше стиснула мою руку, але я не відводила погляду від темного коридору.

Данило стояв попереду нас, напружено вдивляючись у темряву.

— Тато: Ніхто не виходить уперед.

— Петро: Ти думаєш, що це ті, про кого говорила Ольга?

Данило не відповів одразу. Він лише трохи підняв руку, показуючи, щоб усі залишалися на місці.

Кроки пролунали знову.

Повільні. Важкі. Їх ставало чути все ближче.

Ольга дивилася в темряву, не кліпаючи.

— Ольга: Це вони?

— Данило: Я не знаю.

— Ольга: Ти завжди кажеш, що не знаєш, коли насправді знаєш набагато більше.

Данило стиснув щелепу.

— Данило: Не зараз, Ольго.

— Ольга: А коли? Коли вони вже будуть стояти перед нами?

Мар’яна мовчала, але я помітила, як вона раз у раз переводила погляд на уламки дзеркала.

Саме після фотографії все змінилося.

Спочатку вона показувала те, що мало статися завтра. Потім у ній з’явилося відображення дзеркала, якого в кімнаті взагалі не було. А тепер ми стояли в цьому коридорі й чули кроки тих, кого ще навіть не бачили.

— Марія: Мамо, ти казала, що бачила це раніше.

Мар’яна подивилася на неї.

— Мар’яна: Я бачила не все.

— Марія: Але ти бачила нас.

— Мар’яна: Так.

— Єлизавета: І фотографію.

— Мар’яна: Так.

— Єлизавета: І знала, що вона покаже завтра.

Мар’яна кивнула.

— Мар’яна: Я бачила окремі моменти. Не всю подію цілком. Саме тому я не могла знати, коли це станеться.

Ольга різко повернулася до неї.

— Ольга: А про мого брата ти теж бачила окремі моменти?

У коридорі стало тихо.

Мар’яна опустила очі.

— Мар’яна: Я знала про те, що сталося.

— Ольга: І допомогла Данилові приховати сліди.

— Мар’яна: Так.

— Ольга: Тоді не говори мені про те, що ти нічого не могла знати.

— Мар’яна: Я не виправдовую себе.

Данило зробив крок уперед.

— Данило: Досить. Зараз не час.

— Ольга: Ти теж це скажеш?

— Данило: Я скажу, що якщо ми зараз почнемо з’ясовувати все тут, то можемо не вийти звідси.

Кроки знову пролунали.

Цього разу зовсім близько.

Я мимоволі затамувала подих.

Марія не відпускала моєї руки.

Данило подивився на всіх нас.

— Данило: Треба рухатися.

— Тато: Куди?

Данило дістав карту.

— Данило: До сховища.

— Петро: Ти впевнений?

— Данило: Там є те, що нам потрібно.

— Єлизавета: Що саме?

Данило підняв на мене погляд.

— Данило: Частина доказів Сергія.

Я завмерла.

— Єлизавета: Ти знав, де вони?

— Данило: Так.

— Єлизавета: І чому мовчав?

— Данило: Бо якби про них дізналися ті, хто нас переслідує, вони б отримали те, заради чого все це почалося.

— Марія: А що їм потрібно?

Данило кілька секунд мовчав.

— Данило: Не самі докази.

— Петро: Тоді що?

— Данило: Докази — це не мета. Це ключ до того, що вони хочуть.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Єлизавета: До Задзеркалля?

Данило кивнув.

— Данило: Так.

Мар’яна одразу втрутилася:

— Мар’яна: Є двері, які можуть відкрити Задзеркалля з нашого боку.

— Ольга: І ти про них знала?

— Мар’яна: Знала.

— Ольга: Але Марія не мала їх бачити?

Мар’яна подивилася на доньку.

— Мар’яна: Ніколи.

Марія насупилася.

— Марія: Чому?

— Мар’яна: Бо я знала, чим це може закінчитися.

Я хотіла поставити ще одне запитання, але раптом почувся різкий тріск.

Я опустила погляд.

На підлозі лежав уламок дзеркала.

Я не пам’ятала, щоб він був там секунду тому.

На його поверхні відбивалося моє обличчя.

Але щось було не так.

Я підняла руку.

Відображення не повторило мого руху.

Воно просто дивилося на мене.

Я різко відсмикнула руку.

— Мар’яна: Не дивіться в уламки!

Усі завмерли.

— Марія: Чому?

Мар’яна подивилася на уламок із жахом.

— Мар’яна: Бо дзеркало вже відкрите.

— Єлизавета: Але воно розбите.

— Мар’яна: Саме тому.

Вона зробила крок назад.

— Мар’яна: Уламки — це його очі.

Я не могла відвести погляду від уламка.