Сергій

Ми вже майже дійшли до сходів, коли Полі раптом різко зупинилася.

Вона загавкала.

Не голосно, але так, що я одразу зрозуміла — вона щось почула.

— Ліза: Що там?

Полі не рушила з місця.

Вона дивилася в кінець коридору.

Я теж подивилася туди.

Спочатку нічого не побачила.

А потім із-за повороту хтось вийшов.

Я завмерла.

Це був Сергій.

Ольга, яка йшла позаду, теж його побачила.

Вона одразу зупинилася.

— Ольга: Сергію.

Він підняв на неї очі.

— Сергій: Що?

Ольга кілька секунд просто дивилася на нього.

Цього разу в її погляді не було здивування через те, що він живий.

Вона вже знала.

Її більше цікавило інше.

— Ольга: Де ти був?

Сергій нічого не відповів.

— Ольга: Я питаю, де ти був?

— Сергій: Не думаю, що зараз це найважливіше.

— Ольга: Для тебе, можливо, ні. А для мене — так.

Сергій відвів погляд.

— Ольга: Ти знову зник. Просто зник. Після всього, що сталося, ти навіть не пояснив, куди пішов.

— Сергій: Я не зобов'язаний звітувати.

— Ольга: Мені — зобов'язаний.

Він подивився на неї.

Ольга зробила крок уперед.

— Ольга: Я твоя сестра, Сергію. І мені набридло постійно дізнаватися про твої рішення вже після того, як ти їх прийняв.

Сергій мовчав.

Тато підійшов ближче.

— Тато: Вона має рацію. Де ти був?

Сергій перевів погляд на нього.

— Сергій: Не біля вас.

— Тато: Це я вже зрозумів.

— Петро: Тоді поясни нормально.

Сергій зітхнув.

— Сергій: Я повернувся до тієї частини будинку, яку ми ще не перевіряли.

— Ліза: Навіщо?

— Сергій: Хотів зрозуміти, чи справді все, що відбувається тут, пов'язано між собою.

— Ліза: І що ти знайшов?

Сергій подивився на мене.

— Сергій: Дещо.

— Ліза: Що саме?

Він не відповів.

— Марія: Сергію, ми зараз не маємо часу на твої загадки.

— Сергій: Я не граюся в загадки.

— Марія: Тоді говори.

Сергій кілька секунд мовчав, після чого сказав:

— Сергій: Я знайшов місце, де хтось недавно був.

Петро насупився.

— Петро: Хтось?

— Сергій: Так.

— Тато: Людина?

— Сергій: Не знаю.

Я відчула, як усередині все напружилося.

— Ліза: А що там було?

— Сергій: Сліди.

— Ліза: Які?

— Сергій: Не людські.

Полі тихо загавкала.

Мар'яна одразу подивилася на Сергія.

— Мар'яна: Де?

— Сергій: Біля старої кімнати.

— Мар'яна: Якої саме?

— Сергій: Тієї, яку закрили багато років тому.

Мар'яна різко змінилася в обличчі.

— Мар'яна: Вона не мала відкритися.

Тато подивився на неї.

— Тато: Що там?

— Мар'яна: Раніше там зберігали речі, пов'язані із захистом будинку.

— Ліза: Тоді оберіг може бути там?

Мар'яна не відповіла.

Цього було достатньо.

— Петро: І де ця кімната?

Сергій показав у протилежний бік.

— Сергій: За коридором. Але я не заходив.

— Ольга: Чому?

— Сергій: Бо почув звук.

— Ольга: Який?

Сергій подивився на неї.

— Сергій: Хтось був усередині.

Запала тиша.

— Ліза: І ти просто пішов?

— Сергій: Я не знав, скільки їх там.

— Петро: А зараз знаєш?

— Сергій: Ні.

Тато задумався.

— Тато: Тоді підемо разом.

— Сергій: Це може бути небезпечно.

— Тато: Ми вже давно це знаємо.

Ми рушили за Сергієм.

Цього разу ніхто не говорив.

Коридор ставав дедалі темнішим.

Через кілька хвилин Сергій зупинився біля старих дверей.

Вони були майже непомітні серед стіни.

На них не було ручки.

Лише невеликий металевий знак.

Мар'яна підійшла ближче.

— Мар'яна: Так.

— Ліза: Що?

— Мар'яна: Це вона.

Тато провів рукою по дверях.

— Тато: Я думав, що ці двері закрили назавжди.

— Мар'яна: Так і було.

— Петро: Тоді чому вони зараз відкриваються?

Мар'яна подивилася на мене.

Потім на оберіг, який я досі тримала.

— Мар'яна: Можливо, тому що він відчув, що нам він потрібен.

Я підійшла до дверей.

Щойно срібний оберіг опинився біля замка, той тихо клацнув.

Двері відчинилися самі.

Я завмерла.

За ними була невелика кімната.

Стара.

Порожня на перший погляд.

На стінах висіли полиці, більшість із яких давно спорожніли.

Посередині стояв дерев'яний стіл.

А на ньому — кілька старих коробок.

— Ліза: І де оберіг?

Мар'яна повільно зайшла всередину.

— Мар'яна: Він не лежав просто так.

— Марія: Що це означає?

— Мар'яна: Я сховала його.

— Петро: Де?

Мар'яна озирнулася.

— Мар'яна: Я не пам'ятаю.

Марія здивовано подивилася на неї.

— Марія: Ти серйозно?

— Мар'яна: Так.

— Марія: Тобто ти знаєш, що залишила його тут, але не пам'ятаєш де?

— Мар'яна: Я була змушена сховати його так, щоб ніхто не зміг знайти.

— Ліза: Навіть ти?

Мар'яна подивилася на мене.

— Мар'яна: Навіть я.

Петро підійшов до полиць.

— Петро: Тоді шукаємо все.

Ми розділилися.

Марія почала перевіряти коробки.

Тато оглядав полиці.

Петро перевіряв стіл.

Ольга дивилася під шафами.

Сергій залишився біля дверей.

Я підійшла до старої шафи.

Відкрила першу шухляду.

Порожньо.

Другу.

Старі папери.

Третю...

Я зупинилася.

На самому дні лежав маленький шматок тканини.

Я дістала його.

— Ліза: Мар'яно.

Вона підійшла.

Подивилася на тканину.

— Мар'яна: Це не він.

— Ліза: Але ти знаєш її?

— Мар'яна: Так.

— Ліза: Звідки?

Мар'яна взяла тканину в руки.

— Мар'яна: Нею був загорнутий оберіг.

Усі одразу повернулися до нас.

— Петро: Значить, ми близько.

— Марія: Тоді де він?

Мар'яна почала уважніше оглядати шафу.

— Мар'яна: Я пам'ятаю.

— Ліза: Що?