Поки не пізно

— Ліза: Чому прабабуся хотіла, щоб ми повернулися саме туди?

Після мого запитання в підвалі знову запанувала тиша.

Я не відводила погляду від тата.

Він усе ще тримав фотографію в руках і дивився на неї так, ніби намагався пригадати щось, що давно залишилося в минулому.

Марія стояла поруч зі мною.

Петро мовчки спостерігав за татом, а Мар’яна дивилася на фотографію з якоюсь дивною зосередженістю.

— Тато: Я думаю, що прабабуся хотіла нагадати нам про те, що ми вже одного разу намагалися забути.

— Ліза: Про те, що сталося тут?

— Тато: Так.

— Марія: Але якщо вона хотіла просто нагадати, навіщо надсилати фотографію через Кур’єра?

Тато повернув фотографію Мар’яні.

— Тато: Бо, мабуть, звичайних слів уже недостатньо.

— Петро: Або вона хотіла, щоб ми звернули увагу на щось конкретне.

Мар’яна ще раз подивилася на фотографію.

— Мар'яна: Думаю, Петро має рацію.

— Ліза: Ти теж думаєш, що на ній є щось важливе?

— Мар'яна: Не знаю, чи саме на фотографії. Можливо, важливим є те, що вона нагадує нам.

— Марія: Про цей будинок.

— Мар'яна: Так.

Я озирнулася навколо.

Ми все ще стояли в тому самому підвалі.

У тому самому будинку, де за останній час сталося стільки всього, що я вже перестала дивуватися черговій дивній речі.

Саме тут ми знайшли тунель.

Саме тут почали відкриватися речі, про які я раніше навіть не здогадувалася.

І тепер ми стояли тут із фотографією цього ж будинку, тільки зробленою багато років тому.

— Ліза: Якщо все це пов’язано з нашим будинком, то чому ми раніше нічого не знали?

Тато повільно підняв голову.

— Тато: Бо я не хотів, щоб ви знали.

— Ліза: Ти весь цей час знав?

— Тато: Не все.

— Ліза: Але достатньо.

Тато замовк.

Марія зробила крок уперед.

— Марія: Тато, ми вже не можемо робити вигляд, що нічого не відбувається. Якщо цей будинок пов’язаний із тим, що зараз відбувається, нам потрібно знати правду.

— Тато: Я розумію.

— Марія: Тоді розкажи.

Він подивився на Марію.

— Тато: Коли ми з вашою мамою жили тут, ми ще не знали, наскільки небезпечним може бути те, що знаходиться поруч із цим місцем.

— Ліза: А потім дізналися.

— Тато: Так.

— Ліза: І що ви зробили?

Тато на кілька секунд опустив погляд.

— Тато: Намагалися захистити цей будинок.

— Петро: І не тільки будинок.

Тато подивився на Петра.

— Тато: Так.

Я відчула, що за цими словами знову стоїть щось, про що вони не договорюють.

Але цього разу я не стала одразу вимагати відповіді.

Мені було важливіше зрозуміти інше.

Я подивилася на Мар’яну.

Вона стояла зовсім близько, але тепер я помітила, наскільки втомленою вона виглядала.

Ще зовсім недавно вона говорила з Кур’єром, пояснювала нам те, чого ми не знали, допомагала розібратися з фотографією.

А тепер її обличчя було блідим.

Я насупилася.

— Ліза: Мар’яно.

Вона подивилася на мене.

— Мар'яна: Що?

— Ліза: Ти нормально себе почуваєш?

Мар’яна кілька секунд мовчала.

— Мар'яна: Так.

Марія одразу заперечила:

— Марія: Ні.

Мар’яна здивовано подивилася на неї.

— Марія: Ти виглядаєш так, ніби зараз упадеш.

— Мар'яна: Я просто втомилася.

— Ліза: Ти точно не просто втомилася.

Мар’яна відвела погляд.

Я ще раз подивилася на неї.

І саме тоді в мене в голові склалося те, що раніше я чомусь не помічала.

Ми вже досить давно не бачили демонів.

Не було тих дивних появ, які раніше траплялися одна за одною.

Не було відчуття, що щось постійно знаходиться десь поруч.

Навіть після всього, що сталося з тунелем, дзеркалами та іншими створіннями, останнім часом навколо нас було підозріло тихо.

Я подивилася на Марію.

Вона теж, здається, про це подумала.

— Ліза: Почекай.

— Марія: Що?

— Ліза: А як це взагалі так?

Марія не зрозуміла.

— Марія: Що саме?

— Ліза: Демони.

Усі подивилися на мене.

— Ліза: І не тільки вони. Усі ті створіння, вся ця погана містика. Раніше ми постійно з цим стикалися. Вони з’являлися, переслідували нас, ми не могли зрозуміти, звідки все це береться. А потім раптом стало тихо.

Марія задумалася.

— Марія: Справді.

— Ліза: Чому?

Я подивилася на Мар’яну.

— Ліза: Чому вони нас більше не тривожать?

Мар’яна нічого не сказала.