Перший шлях

Двері підвалу різко відчинилися.

Я почула швидкі кроки сходами й одразу підняла голову.

На сходах з'явилися тато, Марія, мама Марії, Петро, Ольга та Данило.

Полі першою помітила їх і одразу побігла в їхній бік, голосно загавкавши.

— Ліза: Тато!

Тато одразу подивився на мене. Побачивши, що я сиджу зв'язана, він різко змінився в обличчі й швидко підійшов до мене.

— Тато: Єлизавета, що сталося? Ти поранена? Хто це з тобою зробив?

— Ліза: Це він.

Я подивилася на чоловіка, якого Петро та Данило тримали на підлозі.

— Ліза: Він сидів за пральною машиною.

Тато подивився на нього, а потім знову на мене.

— Тато: Хто це?

Я кілька секунд мовчала.

Мені досі було важко усвідомити, що ця людина справді стояла переді мною.

— Ліза: Сергій.

Тато завмер.

Марія різко підняла голову.

Мама Марії теж застигла на місці.

А Ольга взагалі перестала рухатися.

Вона дивилася на чоловіка на підлозі так, ніби побачила привида.

— Ольга: Ні...

Її голос був настільки тихим, що я ледве його почула.

Вона зробила один крок уперед.

— Ольга: Цього не може бути.

Сергій підняв голову й подивився прямо на неї.

— Сергій: Може.

Ольга різко прикрила рот рукою.

Вона не могла відвести від нього погляду.

— Ольга: Сергій... Це справді ти?

— Сергій: А кого ти ще очікувала побачити?

Ольга похитала головою.

— Ольга: Але ти загинув. Ми всі знали, що ти загинув. Я бачила, що з тобою сталося. Я думала, що більше ніколи тебе не побачу. Я стільки років жила з думкою, що тебе немає, а тепер ти просто сидиш переді мною й говориш зі мною так, ніби нічого не сталося.

Сергій нічого не відповів.

Ольга повільно підійшла ближче.

— Ольга: Як?

Сергій подивився на неї.

— Сергій: Мене врятували.

Ольга дивилася на нього з недовірою.

— Ольга: Хто? Плачучи сказала Оля.

— Сергій: Люди, яких ти не знаєш.

— Ольга: Чому ти не повернувся? Чому ти дозволив мені думати, що ти мертвий? Чому я дізнаюся про те, що ти живий, тільки зараз, коли знаходжу тебе в підвалі чужого будинку?

Сергій відвернув погляд.

— Сергій: Бо тоді я не міг повернутися.

Марія все ще стояла неподалік і не могла відірвати від нього очей.

— Марія: Я взагалі не розумію, що зараз відбувається.— Тато: То я не вбивця? Вух — видихнула він.

— Аж легше на душі стало.

Марія подивилася на мене.

— Марія: Ще кілька хвилин тому ми навіть не знали, хто сидить за пральною машиною, а тепер з'ясовується, що це Сергій, якого всі вважали мертвим. Як він взагалі опинився тут? І чому він полював саме на тебе?

Я подивилася на Марію.

— Ліза: Бо він думав, що я ти.

Марія завмерла.

— Марія: Що?

— Ліза: Він сам мені це сказав.

Марія повільно перевела погляд на Сергія.

— Марія: Ти думав, що вона — це я?

— Сергій: Так.

— Марія: Чому?

Сергій мовчав.

Марія зробила крок до нього.

— Марія: Я питаю, чому ти вирішив, що Єлизавета — це я? Ти ж навіть не знав, хто перед тобою. Ти сидів у нашому підвалі цілий місяць, стукав, чекав, поки вона спуститься, напав на неї, зв'язав її, а тепер виявляється, що ти навіть не знав, кого саме схопив.

Сергій подивився на неї.

— Сергій: Мені сказали, що це ти.

— Марія: Хто?

Сергій промовчав.

— Марія: Хто тобі це сказав?

— Сергій: Я не буду вам цього говорити.

Петро, який досі тримав Сергія, нахилився до нього.

— Петро: Ти зараз не в тому становищі, щоб щось вирішувати.

Сергій подивився на нього.

— Сергій: А ти досі нічого не змінився.

Петро на кілька секунд застиг.

Він уважно подивився на Сергія.

— Петро: Ми знайомі?

Сергій посміхнувся.

— Сергій: Ти мене не впізнав?

Петро мовчав.

— Сергій: Я думав, що ти мене впізнаєш швидше.

Петро різко змінився в обличчі.

Він ніби тільки зараз почав розуміти, хто перед ним.

— Петро: Сергій...

Сергій нічого не відповів.

Петро відступив на крок.

— Петро: Я думав, що ти загинув.

— Сергій: Ви всі так думали.

Тато уважно подивився на нього.

— Тато: Ти повернувся не просто так.

Сергій перевів погляд на нього.

— Сергій: Ні.

— Тато: Ти прийшов за Марією?

— Сергій: Так.

— Тато: Чому?

Сергій кілька секунд мовчав.