Тук

І саме це мене насторожило найбільше.

— Ліза: Мар'яно, якщо ти щось бачила, то краще скажи зараз. Після всього, що сталося, я не хочу знову дізнаватися щось тоді, коли вже буде пізно.

Мар'яна подивилася на мене, але відповіла не одразу.

— Мар'яна: Я не приховую від вас те, що знаю. Я просто не хочу говорити про те, в чому сама не впевнена.

— Ліза: Але ти ж щось бачила.

— Мар'яна: Так. Але це були лише уривки. Я не можу взяти один момент, який побачила, і сказати вам, що саме так усе й станеться. Майбутнє може змінюватися.

— Марія: Тобто ти сама не знаєш, що буде далі?

— Мар'яна: Ні. Я знаю не більше за вас, коли справа стосується подій, яких ще не сталося.

Марія трохи заспокоїлася, а я все ще дивилася на Мар'яну.

— Ліза: Добре. Тоді поки що залишимо це. Але якщо ти згадаєш щось важливе — скажи нам.

— Мар'яна: Обов'язково.

Тато підійшов ближче.

— Тато: Ми поговорили достатньо. Тут залишатися більше немає сенсу. Треба повертатися додому.

Марія подивилася на маму.

— Марія: Мамо, ти підеш із нами?

Мар'яна кивнула.

— Мар'яна: Якщо ви не проти.

— Марія: Звичайно, що не проти. Я тільки сьогодні тебе знайшла. Я точно не збираюся зараз залишати тебе тут.

Я подивилася на них і нічого не сказала.

Після всього, що сталося, мені було важко повірити, що Марія нарешті знайшла свою маму. Ще зовсім недавно вона навіть не знала, де її шукати, а тепер вони стояли поруч одна з одною.

Ми почали збиратися.

Петро підійшов до тата.

— Петро: Думаєш, дорогою назад проблем не буде?

— Тато: Не знаю. Але сидіти тут і чекати, поки щось станеться, ще гірше.

— Петро: Згоден.

Я ще раз оглянула коридор.

Те місце, де лежали уламки дзеркала, тепер здавалося зовсім іншим. Я не хотіла більше тут залишатися.

Полі підійшла до мене та легенько штовхнула лапою мою ногу.

— Полі: Ну що, підемо вже?

— Ліза: Так. Пішли.

Ми рушили за татом.

Ольга теж пішла разом із нами.

Я кілька разів ловила її погляд, але вона нічого не говорила.

Мені все ще було важко перебувати поруч із нею після всього, що я дізналася. Але зараз я не хотіла знову починати розмову.

Ми просто йшли.

Цього разу дорога здавалася набагато довшою, ніж раніше. Усі мовчали. Марія йшла поруч із Мар'яною, а я бачила, як вона час від часу дивиться на неї.

Ніхто не хотів порушувати цю тишу.

Коли ми нарешті повернулися додому, вже було пізно.

Я зайшла всередину й одразу відчула, наскільки сильно втомилася.

— Ліза: Я піду до себе.

— Марія: Добре. Я теж скоро піду.

— Ліза: Тільки не засиджуйся до ночі.

— Марія: Не переживай.

Я піднялася нагору.

У мене була окрема кімната, тому я зайшла всередину й зачинила двері.

Нарешті я залишилася сама.

Я сіла на ліжко й кілька секунд просто сиділа, дивлячись перед собою.

Цей день був надто довгим.

Я згадувала все по черзі: фотографію, дзеркало, Мар'яну, розмову з Ольгою.

Особливо Ольгу.

Я досі не могла зрозуміти, як людина могла так довго стежити за нами й при цьому поводитися так, ніби вона просто випадково опинилася поруч.

Але зараз я вже нічого не хотіла вирішувати.

Я переодягнулася, лягла в ліжко та вимкнула світло.

У кімнаті стало тихо.

Я заплющила очі.

Минуло зовсім небагато часу, і я вже почала засинати.

А потім почула тихий звук.

Тук.

Я відкрила очі.

Кілька секунд дивилася в темряву.

Потім перевела погляд на двері.

Нічого.

Я ще трохи прислухалася.

Тиша.

— Ліза: Напевно, здалося.

Я перевернулася на інший бік і заплющила очі.

Цього разу я навіть не стала вставати.

Через кілька хвилин я знову заснула.

Вранці я прокинулася й майже одразу забула про нічний звук.

Я спустилася вниз.

Марія вже була там разом із Мар'яною.

Тато сидів поруч із Петром.

Ольга теж залишалася в будинку.

— Марія: Доброго ранку.

— Ліза: Доброго.

— Марія: Як спалося?

— Ліза: Нормально.

Я не стала розповідати про стукіт.

Та й навіщо?

Можливо, це справді був якийсь звук у будинку.

День пройшов спокійно.

Ніхто не говорив про те, що сталося в тунелі.

Мар'яна залишалася поруч із Марією, і вони поступово починали звикати одна до одної.

Я теж намагалася не думати про фотографію.

Але ввечері, коли я знову зайшла до своєї кімнати, я згадала про той звук.

Я подивилася на двері, але нічого не почула.

— Ліза: Мабуть, справді здалося.

Я лягла в ліжко й вимкнула світло.

Цього разу я заснула майже одразу.

Але серед ночі мене розбудив звук.

Спочатку він був дуже тихим.

Тук.

Я відкрила очі й прислухалася.

Тук. Тук. Тук.

Я підняла голову з подушки.

Це вже було не біля моїх дверей.

Звук ішов знизу.

Я кілька секунд просто лежала й слухала.

Тук. Тук. Тук. Тук.

Здавалося, що стук долинає з підвалу.

Я сіла на ліжку.

— Ліза: Що це таке?..

Стук не припинявся.

Тук. Тук. Тук.

Він лунав один за одним, іноді з короткими паузами, а потім знову повторювався.

Я вже хотіла встати, але знизу почувся якийсь інший звук, після чого все раптом стихло.

Я ще довго прислухалася.

Нічого.

Тиша.

Я знову лягла.

Не знаю, чому тоді вирішила, що краще не будити нікого. Можливо, я просто не хотіла через якийсь дивний звук піднімати весь будинок.

Я заплющила очі.

Цього разу заснути було важче.

Але через деякий час я все-таки заснула.

Наступного ранку я нікому про це не сказала.

Я не була впевнена, що справді чула стукіт, тому вирішила просто не звертати уваги.

День минув спокійно.

У будинку нічого незвичайного не відбувалося.

Марія була з Мар'яною, тато розмовляв із Петром, Ольга теж була поруч.

Ніхто навіть не згадав про підвал.