Фотографія завтрашнього дня

Ольга кілька секунд дивилася на Данила, не відводячи погляду.

У коридорі знову стало тихо.

— Ольга: Ти сказав, що Сергій мертвий. Коли саме він помер?

Данило відповів не одразу.

— Тато: Через кілька років після смерті твого брата.

— Ольга: А перед смертю він не намагався зв'язатися з тобою?

— Тато: Ні.

— Ольга: Точно?

— Тато: Так.

Ольга повільно кивнула, ніби перевіряла в голові якусь інформацію.

— Ольга: Тоді розкажи мені все з самого початку. Не те, що ти хочеш залишити при собі. А все.

Данило важко видихнув.

— Тато: Після того, як твій брат знайшов документи, він почав збирати докази. Спочатку я не знав, що саме він робить. Він просто став частіше кудись їздити, з кимось зустрічатися, щось записувати. Потім я зрозумів, що він передає інформацію поліції.

— Ольга: Він не просто передавав інформацію. Він збирався здати всю мережу.

— Тато: Так. Він хотів, щоб усіх, хто був до цього причетний, знайшли.

— Петро: І вони дізналися про це?

— Тато: Дізналися.

— Ліза: А хто саме дізнався?

— Тато: Люди Сергія.

Ольга схрестила руки на грудях.

— Ольга: І що вони тобі сказали?

Данило на кілька секунд заплющив очі.

— Тато: Що він має зникнути.

— Петро: Просто так?

— Тато: Не просто так. Вони знали, що він уже передав частину інформації. Боялися, що решта доказів опиниться в поліції.

— Ліза: І тоді вони звернулися до тебе.

— Тато: Так.

— Ліза: Чому саме до тебе?

Данило подивився на мене.

— Тато: Бо він мені довіряв. Вони знали, що я зможу зустрітися з ним без підозри.

Ольга різко всміхнулася.

— Ольга: Тобто вони навіть не просили тебе переконати його мовчати?

— Тато: Спочатку просили.

— Ольга: А потім?

Данило замовк.

Ольга сама закінчила:

— Ольга: А потім вирішили, що він має померти.

— Тато: Так.

Марія тихо запитала:

— Марія: А він знав, що ти прийдеш до нього за наказом?

— Тато: Ні.

— Марія: Він довіряв тобі до самого кінця?

Данило нічого не відповів.

Марія відвернулася.

Петро дивився на нього з недовірою.

— Петро: І ти пішов на ту зустріч, знаючи, що можеш його вбити?

— Тато: Я пішов поговорити з ним.

— Петро: Але вже знав, навіщо тебе послали.

— Тато: Так.

— Петро: Тоді не називай це просто розмовою.

Данило опустив очі.

— Тато: Я не називаю.

Ольга зробила крок до нього.

— Ольга: А тепер найважливіше. Чому ти погодився?

Данило довго мовчав.

— Тато: Тому що вони погрожували не тільки мені.

— Ольга: Кому?

— Тато: Усім, хто був поруч зі мною.

— Ольга: І ти вирішив, що найкращий спосіб їх урятувати — виконати наказ?

— Тато: Тоді я не бачив іншого виходу.

— Ольга: А мій брат?

Данило підняв на неї очі.

— Тато: Я думав, що якщо зроблю це, вони відчепляться.

Ольга різко засміялася.

— Ольга: І вони відчепилися?

Данило промовчав.

— Ольга: От бачиш.

Вона підійшла ще ближче.

— Ольга: Ти вбив людину заради їхньої обіцянки, а вони просто продовжили жити так, ніби нічого не сталося.

Мар'яна тихо сказала:

— Мама Марії: Ольго…

Ольга різко повернулася до неї.

— Ольга: Не називай мене так, ніби ми з тобою близькі.

Мар'яна замовкла.

Ольга продовжила:

— Ольга: Ти тоді була єдиною людиною, яка знала, що сталося насправді. Ти бачила його після смерті.

Мар'яна зблідла.

— Мама Марії: Я не хотіла цього бачити.

— Ольга: Але бачила.

— Мама Марії: Данило прийшов до мене. Він сказав, що все закінчилося. Я побачила його одяг, побачила кров і зрозуміла, що сталося.

— Ольга: І тоді ти допомогла йому?

Мар'яна заплакала.

— Мама Марії: Я боялася за Марію.

— Ольга: Ти завжди говориш про страх за Марію.

— Мама Марії: Бо вона була маленькою! Я не знала, що вони зроблять, якщо дізнаються, що я все знаю!

— Ольга: Тому ти допомогла сховати тіло мого брата.

Мар'яна прикрила обличчя руками.

— Мама Марії: Так.

Марія дивилася на неї, не в змозі повірити почутому.

— Марія: Мамо…

Мар'яна підняла голову.

— Мама Марії: Пробач мені.

— Марія: Ти стільки років могла просто сказати мені правду.

— Мама Марії: Я не могла.

— Марія: Могла. Ти просто боялася.