Підвал де дізнаються правду

І в ту саму секунду світло в коридорі згасло.

Ми залишилися в повній темряві.

Я почула, як хтось різко вдихнув, а потім за нашими спинами клацнув замок.

Вихід зачинився.

— Марія: Мамо…

— Мама Марії: Я тут, Маріє. Я поруч. Не бійся, ми всі разом. Просто не відходь від мене й не роби різких рухів, поки не зрозуміємо, що саме зараз відбувається.

Її голос тремтів, але вона намагалася цього не показувати.

Десь попереду пролунали кроки.

Один.

Другий.

Третій.

Вони наближалися повільно, ніби людина зовсім не поспішала.

Петро зробив крок уперед, але тато одразу схопив його за плече.

— Тато: Не рухайся. Ми не знаємо, де вона знаходиться і що саме задумала. Якщо ти зараз підеш уперед, ти можеш не побачити її в темряві, а вона чудово бачить нас.

— Петро: А якщо вона зараз зробить щось? Ми ж не можемо просто стояти тут і чекати, поки вона вирішить, кого першого зачепити. Якщо вона замкнула вихід, значить, вона навмисно залишила нас тут.

— Тато: Саме цього вона й чекає. Вона хоче, щоб ми почали панікувати. Тому ніхто нікуди не йде, поки я не скажу.

Кроки припинилися.

На кілька секунд настала така тиша, що я чула власне дихання.

Потім десь збоку клацнув вимикач.

Загорілася одна лампа.

Її світла було недостатньо, щоб освітити весь коридор, але я вже бачила жінку, яка стояла за кілька метрів від нас.

Вона дивилася на кожного по черзі.

Її погляд був холодним.

Ні страху.

Ні сумнівів.

Наче перед нею стояли не люди, а речі, які вона давно вирішила забрати собі.

— Невідома: Ось і все. Нарешті ми залишилися сам на сам. Ви так довго ходили цими тунелями, шукали відповіді, відкривали те, що вам краще було не відкривати, а тепер самі прийшли туди, куди я хотіла вас привести. Ви навіть не зрозуміли, що весь цей час йшли туди, куди я вам дозволяла.

— Ліза: Що тобі від нас потрібно? І не треба знову говорити загадками. Ми вже достатньо вислухали натяків і недомовок. Якщо ти знаєш, хто ми такі й навіщо прийшла сюди, скажи прямо, чого ти хочеш від нас.

Вона подивилася на мене.

— Невідома: Від тебе? Поки що нічого. Ти мені цікава, але ти не причина, через яку я опинилася тут. Не думай, що твоя сміливість змусить мене змінити свої плани. Ти просто опинилася в потрібному місці поруч із потрібними людьми.

Вона перевела погляд на Петра.

— Невідома: Від тебе теж. Хоча ти, можливо, ще сам не розумієш, наскільки багато всього пов'язано з твоєю родиною і скільки речей тобі ніколи не розповідали.

Потім її очі зупинилися на татові.

Жінка ледь усміхнулася.

— Невідома: А от від тебе мені потрібно дуже багато. Значно більше, ніж ти можеш собі уявити. Я чекала на цю зустріч не один рік.

Тато не відповів.

— Невідома: Цікаво. Ти завжди мовчиш, коли тобі нічого сказати? Чи просто сподіваєшся, що якщо достатньо довго мовчатимеш, минуле саме зникне?

— Тато: Я не знаю, про що ти говориш. Якщо ти прийшла сюди через старі справи, скажи конкретно, чого хочеш. Не втягувати в це мою сім'ю, а говорити зі мною.

Жінка різко засміялася.

— Невідома: Не бреши мені. Ти чудово знаєш, про що я говорю. Ти просто звик робити вигляд, що не пам'ятаєш того, що тобі невигідно. Але цього разу я не дозволю тобі сховатися за мовчанням.

Вона зробила крок до нього.

— Невідома: Ти вже один раз забрав у мене людину. Не змушуй мене забирати щось у тебе.

Петро напружився.

— Петро: Кого він у тебе забрав? Якщо ти прийшла сюди через щось, що сталося багато років тому, тоді поясни. Ми маємо право знати, чому ти прийшла саме до нашої сім'ї і чому поводишся так, ніби вже давно вирішила, що з нами робити.

Жінка різко повернула голову до нього.

— Невідома: Не твоє діло.

— Петро: Якщо ти прийшла через мого брата, то це вже моя справа. Ти говориш про те, що мій батько щось у тебе забрав, але я не збираюся просто слухати це мовчки. Якщо ти звинувачуєш його в чомусь, скажи, у чому саме.

— Невідома: Твого брата?

Вона глянула на Петра уважніше.

— Невідома: Ти навіть не знаєш усієї правди про людину, яку називаєш своїм братом. Ти думаєш, що знаєш свою сім'ю, думаєш, що знаєш свого батька, але насправді тобі розповідали тільки те, що було зручно розповідати. А найважливішу частину правди від тебе приховали.

Тато різко перебив її.

— Тато: Досить.

— Невідома: Що саме «досить»? Мені перестати говорити про минуле? Чи перестати нагадувати тобі, що ти зробив? Ти хочеш, щоб вони й далі жили, не знаючи, що сталося? Тобі зручно, коли вони дивляться на тебе й бачать просто батька, а не людину, яка має відповісти за власні рішення.

Тато стиснув кулаки.

Я подивилася на нього.

Він явно знав, про що вона говорить.

Але мовчав.

Жінка раптом перевела погляд на маму Марії.

Вона кілька секунд просто дивилася на неї.

Потім усмішка зникла.

— Невідома: А ось ти…