Ціна часу

Марія різко повернулася.
А за її спиною в темному тунелі вже стояли ті люди. І цього разу їх було набагато більше.
Їхні постаті майже зливалися з темрявою, але кроки було чути дедалі чіткіше. Вони не поспішали — поки що. Наче були впевнені, що ми нікуди не подінемося.
Мама Марії одразу повернулася до доньки.
— Мама Марії: Маріє, не стій посеред тунелю. Ти повинна зрозуміти: вони прийшли не випадково. Вони стежили за вами набагато довше, ніж ви думаєте. Я боялася, що одного дня вони знайдуть цей тунель, але сподівалася, що до того часу ви вже дізнаєтеся всю правду і будете готові. Тепер часу майже не залишилося. Якщо вони доберуться сюди, вони не дозволять нам просто піти.
Марія міцніше стиснула ключ у руці.
— Марія: Я нікуди не піду без тебе. Я два роки чекала на цей момент. Після того, як я дізналася, що жінка, з якою я виросла, не є моєю біологічною матір'ю, моє життя повністю змінилося. Я залишилася без дому, не знала, кому довіряти, не знала, де тебе шукати. Потім я знайшла Єлизавету, і саме разом із нею ми почали шукати тебе. Я не випадково прийшла сюди. Я пройшла через усе це саме заради того, щоб знайти свою маму. І тепер, коли я нарешті тебе знайшла, ти не змусиш мене знову залишити тебе одну.
Я подивилася на Петра.
У мене в голові було стільки запитань, що я вже не знала, з якого почати.
— Ліза: А ти? Ти теж усе це знав? Ти знав про цей тунель, про маму Марії, про ключ? І що ще ти приховав від нас? Я вже навіть не знаю, скільки правди залишилося за межами того, що ми сьогодні дізналися. Тому зараз ти розкажеш нам усе. Хто ти насправді? Чому ти був на фотографії разом із моїм батьком? І чому ти стільки років дозволяв мені жити в брехні?
Петро кілька секунд мовчав.
Потім важко видихнув.
— Петро: Добре. Ви маєте право знати. Я більше не буду приховувати від вас правду. Я не був просто другом вашого батька. Я його рідний брат. Ми з ним кровні брати. Саме тому я був на тій фотографії поруч із ним. Саме тому він довіряв мені речі, про які не знав майже ніхто. Я був одним із небагатьох людей, які знали, що насправді відбувалося у вашій сім'ї.
Я завмерла.
Фотографія одразу постала перед моїми очима.
Тепер я нарешті зрозуміла, чому Петро був поруч із моїм батьком.
Вони були братами.
— Ліза: То ти весь цей час знав, хто я?
— Петро: Так, знав. Я знав, що ти донька мого рідного брата. Я знав тебе ще до того, як ти стала частиною мого життя таким способом. Я знав, що твій батько намагався захистити тебе від людей, які переслідували його, і знав, що через тебе вони могли спробувати дістатися до нього. Саме тому він прийняв те рішення щодо нашого шлюбу. Він змусив мене погодитися, бо хотів, щоб я залишався поруч із тобою і міг захищати тебе. Я тоді повірив, що це єдиний спосіб урятувати тебе, але тепер розумію, наскільки неправильно було приховувати від тебе таку важливу правду.
Я не могла стриматися.
— Ліза: Ти розумієш, що це взагалі означає? Ти — рідний брат мого батька! І при цьому ти був моїм чоловіком! Як ви могли вирішити таке за мене? Чому мій батько не сказав мені правду? Чому ти погодився? Чому всі вирішили, що мають право приховувати від мене те, ким ти мені насправді доводишся? Я могла прожити все життя, навіть не знаючи, що людина поруч зі мною — мій власний дядько!
Петро опустив погляд.
— Петро: Я знаю. І не маю права вимагати, щоб ти це зрозуміла або пробачила. Тоді я думав, що виконую волю твого батька заради твоєї безпеки. Він переконав мене, що якщо я відмовлюся, вони зможуть використати тебе проти нього. Я погодився, бо боявся за тебе. Але це не змінює того, що я мав сказати тобі правду.
Я кілька секунд мовчала.
Потім згадала ще дещо.
— Ліза: Тоді поясни мені ще одну річ. Якщо він твій рідний брат, навіщо ти змусив Марію підірвати машину, в якій був наш батько? Ти ж знав, що він там! Ти знав, що Марія може його вбити. Як ти взагалі міг піти на таке?

Марія різко підняла голову.
Петро замовк.
Цього разу він не відповів одразу.
Він подивився кудись убік, важко зітхнув і лише після цього заговорив.
— Петро: Тому що я хотів, щоб він помер.
У тунелі стало тихо.
— Петро: Так. Я знав, що він буде в машині. Я знав, що вибух може його вбити. І саме цього я тоді хотів. Але причина була не в тому, що я просто хотів позбутися свого брата. За ним роками полювали ті люди, яких ви зараз бачите в цьому тунелі. Вони не залишали його в спокої. Вони шукали його, стежили за ним і через нього могли дістатися до вас. Я хотів, щоб вони побачили вибух, знайшли машину й повірили, що ваш батько загинув. Я хотів, щоб вони нарешті перестали його шукати й відчепилися від нашої сім'ї.
Марія відвела погляд.
— Марія: Але я сама погодилася.
Я подивилася на неї.
— Марія: Я тоді була дуже злою на батька. Настільки, що сама хотіла, щоб він помер. Я не збираюся робити вигляд, ніби була невинною і мене просто змусили. Коли Петро сказав мені зробити це, я погодилася саме тому, що була переконана, що хочу його смерті. Я тоді не думала про те, що буде потім. Не думала про те, що він мій батько. Я була надто зла на нього.
Вона на мить замовкла.
— Марія: Але я не знала, що він буде в машині. Якби я знала це тоді, усе могло бути інакше. Я хотіла, щоб він зник із мого життя, але я не знала, що від мене вимагають зробити це буквально.
Петро кивнув.
— Петро: Саме тому я й приховав це від тебе. Я знав, що якби ти дізналася, хто знаходиться в машині, ти б не погодилася. Я скористався твоєю образою на батька. І це була моя провина. Я переконав себе, що роблю це заради всіх вас, але насправді я прийняв рішення, яке ніхто не мав права приймати за інших.
— Ліза: І що сталося після цього?
— Петро: Ти врятувала його. Через це вони зрозуміли, що він живий. Вони побачили, що наша спроба змусити їх повірити в його смерть провалилася. Ми хотіли, щоб після вибуху вони вирішили, що ваш батько загинув і більше немає кого переслідувати. Але коли вони зрозуміли, що він вижив, усе стало ще гірше. Вони почали шукати його ще завзятіше.
Я стиснула кулаки.
— Ліза: Тобто весь цей час ми жили в наслідках рішення, яке ти прийняв сам?
— Петро: Так. І я не збираюся приховувати це більше.
Марія подивилася на нього.
— Марія: А про мене ти теж усе знав?
— Петро: Так. Я знав, що ти й Єлизавета сестри ще з дитинства. Ви разом росли, жили в одному домі й завжди знали, що у вас один батько. Ніхто не приховував від тебе, що Єлизавета твоя сестра. Ти дізналася іншу правду лише два роки тому — про те, що жінка, з якою ти виросла, не була твоєю біологічною матір'ю. Після цього ти залишилася без нормального життя, довго поневірялася, а потім знайшла Єлизавету. І саме ви дві почали шукати твою справжню маму.
Марія подивилася на жінку за дзеркалом.
Вона вже знала, хто там.
Не було потреби ставити запитань.
Це була саме та мама, яку вона шукала останні два роки.
— Марія: І тепер ми нарешті її знайшли.
— Петро: Так.
Жінка за дзеркалом простягнула руку до доньки.
Марія підійшла ближче.
— Мама Марії: Маріє, пробач мені, що тобі довелося пройти через усе це, щоб знайти мене. Я хотіла повернутися набагато раніше. Але якби вони дізналися, що ти знаєш про мене, вони використали б тебе проти мене. Я залишалася тут не тому, що не хотіла бути з тобою. Я залишалася тут, бо боялася, що моє повернення поставить тебе під ще більшу небезпеку.
Марія витерла сльози.
— Марія: Я не знаю, скільки часу мені знадобиться, щоб усе це прийняти. Але я знаю одне: я більше не залишу тебе тут.
Раптом позаду нас пролунав сильний удар.
Ми всі здригнулися.
Ще один.
Цього разу двері тунелю затріщали.
Петро різко повернувся.
— Петро: У нас більше немає часу. Вони прориваються.
Марія швидко вставила ключ у замок дзеркальної рами.
Клац!
Поверхня дзеркала здригнулася, а потім почала змінюватися. Скло ніби втратило свою твердість і стало схожим на воду.

Мама Марії зробила крок уперед.
Марія простягнула їй руку.
— Марія: Мамо, швидше!
Жінка вийшла з дзеркального тунелю.
Марія одразу схопила її за руку.
Ми нарешті були всі разом.
Але часу на радість не було.
З-за дверей почулися голоси.
— Невідомий: Вони всередині! Не дайте їм піти!
Петро дістав складений аркуш.
— Петро: Є тільки один шлях. Нам потрібно дістатися до сховища, яке залишив ваш батько. Там є документи й речі, які можуть пояснити, навіщо ці люди так довго полюють на нього.
Я подивилася на нього.
— Ліза: І цього разу ти нічого від нас не приховаєш?
Петро похитав головою.
— Петро: Ні. Після всього, що сталося, я більше не маю права мовчати.
Марія міцніше стиснула руку своєї мами.
— Марія: Тоді веди нас. Ми повинні дізнатися все до кінця.
Ми рушили вглиб тунелю.
Позаду нас двері почали ламатися.
Попереду була темрява.
А десь за нею — усе, що залишив після себе наш спільний батько.
І тепер ми мали дістатися до цього першими.