Серед своїх

Тато різко підняв руку, показуючи всім мовчати.
Світло в коридорі продовжувало загорятися одне за одним, освітлюючи довгий прохід попереду.
Ми стояли нерухомо.
Я міцніше стиснула папку в руках.
— Ліза: Тату, ти казав, що справжнє сховище знаходиться далі. Тоді хто зараз знаходиться там? Якщо цей коридор веде тільки до нього, а ми сюди прийшли першими, значить, хтось або знав про це місце, або вже був тут до нас. Я не хочу знову йти навмання і потім дізнатися, що ми самі зайшли прямо в їхню пастку. Скажи мені чесно, ти знаєш, хто може там бути?
Тато ще кілька секунд дивився в темряву, а потім повільно похитав головою.
— Тато: Ні, я не знаю. І саме це мене насторожує найбільше. Цей рівень я створив давно, і доступ до нього мали лише я та Петро. Навіть ті люди, які роками полювали на мене, не повинні були знати про існування другого входу. Якщо зараз хтось увімкнув світло в цьому коридорі, значить, він або знайшов інший шлях сюди, або хтось із тих, кому я колись довіряв, розповів про нього. Але є ще одна річ, яка мене лякає більше за все інше: світло тут не повинно вмикатися саме. Уся система працює вручну.
Петро подивився на нього.
— Петро: Тоді це означає, що той, хто знаходиться там, знає, як працює сховище. Я пам'ятаю, як ти показував мені цей механізм. Ти ніколи не розповідав про нього стороннім, навіть коли ми ще працювали разом. Якщо хтось зараз увімкнув ці лампи, він не просто випадково заблукав у тунелях. Він знав, куди йде.
Марія подивилася на маму, а потім знову на темний коридор.
— Марія: Тоді ми не можемо просто стояти тут і чекати, поки ця людина сама вийде до нас. Ми вже достатньо разів опинялися в ситуації, коли хтось знав про нас більше, ніж ми про нього. Я хочу нарешті сама побачити, хто стоїть за всім цим. Якщо вони прийшли за документами, значить, ці документи для них справді важливі. А якщо вони знали про нас ще до того, як ми взагалі зрозуміли, що за нами стежать, то я хочу знати, хто саме повідомляв їм інформацію.
Мама Марії одразу взяла її за руку.
— Мама Марії: Маріє, я розумію, чому ти хочеш піти далі, але ти не знаєш, що може чекати нас там. Я сама багато років була поруч із цими людьми й знаю, наскільки небезпечними вони можуть бути. Вони не зупиняться, якщо їм щось потрібно. Якщо зараз хтось знаходиться у сховищі, нам потрібно спочатку зрозуміти, скільки їх там і чи є інший вихід. Я більше не хочу втрачати тебе через те, що ми вирішили діяти поспіхом.
— Марія: А я більше не хочу, щоб мене постійно хтось захищав, приховуючи від мене правду. Я не збираюся сама бігти вперед і робити дурниці. Але я хочу бути поруч із вами, коли ми нарешті дізнаємося, що відбувається. Я шукала тебе два роки саме тому, що втомилася жити без відповідей. Тепер, коли ти поруч, я не збираюся знову дозволяти страху вирішувати за мене.
Петро подивився на тата.
— Петро: Якщо вона права, нам потрібно діяти зараз. Але я пропоную не заходити всім разом. Я піду першим, перевірю коридор і подивлюся, звідки вмикається світло. Якщо там хтось є, ми це зрозуміємо до того, як вони побачать усіх нас.
Тато одразу заперечив.
— Тато: Ні. Ти не підеш один. Після того, що сталося з машиною, я більше не дозволю тобі самостійно вирішувати, кому ризикувати собою. Ти вже одного разу вирішив, що моя смерть буде найпростішим способом змусити їх відчепитися. Я не збираюся тепер дивитися, як ти знову йдеш сам у невідомість, думаючи, що зможеш усе виправити.
Петро опустив очі.
— Петро: Я знаю, що ти не пробачив мені цього. І, можливо, ніколи не пробачиш. Але тоді я справді думав, що роблю єдине, що може зупинити їх. Я не знав, що ти виживеш. Не знав, що Єлизавета встигне тебе врятувати. І я точно не очікував, що після цього все стане ще складніше. Але зараз я не збираюся повторювати ту помилку. Я хочу вивести вас звідси живими, навіть якщо для цього доведеться самому залишитися позаду.
Тато подивився на нього.
— Тато: Тоді залишатися нікому не доведеться. Ми підемо разом.
Ми почали рухатися коридором.
Я тримала папку перед собою.
Кожен наш крок лунав надто голосно.
Попереду горіли лампи.
Але людей не було видно.
Раптом Петро зупинився.
— Петро: Стійте.
Я подивилася вперед.
На підлозі лежав маленький предмет.
Петро нахилився й підняв його.
Це був старий ключ.
Тато одразу впізнав його.
— Тато: Цей ключ не повинен тут бути.
— Ліза: Чому?
Тато забрав його в Петра.
— Тато: Тому що він від іншої частини сховища. Я зберігав його окремо. Він ніколи не виходив із моїх рук.
Я подивилася на Петра.
— Ліза: Тоді як він опинився тут?
Петро нічого не відповів.
Раптом десь попереду почувся звук.
Крок.
Потім ще один.
Ми всі завмерли.
З-за повороту хтось вийшов.
Це була жінка.
Вона стояла посеред коридору й дивилася прямо на нас.
Марія різко стиснула руку мами.
Жінка повільно зробила крок уперед.
— Невідома: Ви все-таки знайшли його.
Тато зблід.
Я подивилася на нього.
— Ліза: Ти її знаєш?
Тато довго мовчав.
А потім відповів:
— Тато: Так.
Жінка подивилася на нього.
— Невідома: Минуло багато років, а ти досі нічого їм не розповів.
Петро зробив крок уперед.
— Петро: Хто ти?
Жінка перевела погляд на нього.
— Невідома: Ти справді не пам'ятаєш мене? Дивно. Я думала, після всього, що сталося, ти точно не зможеш мене забути.
Петро нахмурився.
— Петро: Я ніколи тебе не бачив.
Жінка посміхнулася.
— Невідома: Ти бачив мене. Просто тоді я мала інше ім'я.
Тато різко подивився на неї.
— Тато: Не смій.
— Невідома: А що ти зробиш? Знову сховаєш правду? Знову скажеш своїм дітям, що все робив заради них?
Я відчула, як усередині все стиснулося.
— Ліза: Досить. Якщо ти щось знаєш про нашу сім'ю, говори прямо. Я вже втомилася від людей, які приходять, говорять загадками, а потім змушують нас самих здогадуватися, що відбувається.
Жінка подивилася на мене.
Її обличчя раптом стало серйозним.
— Невідома: Ти хочеш правду? Добре. Тоді відкрий папку.
Я подивилася на папку в руках.
— Ліза: Навіщо?
— Невідома: Тому що те, що ви прочитали досі, — лише список. Справжня інформація знаходиться під ним.
Я відкрила папку.
Жінка продовжила:
— Невідома: Перегорни сторінку після списку.
Я зробила це.
За документом була ще одна сторінка.
На ній було написано лише кілька слів:
«Якщо цей список знайдено, значить, зрадник уже серед вас».
Я перечитала напис ще раз.
Потім подивилася на всіх.
Марія відразу подивилася на Петра.
Петро — на тата.
Тато стояв нерухомо.
— Ліза: Що це означає?
Жінка повільно відповіла:
— Невідома: Це означає, що люди, які переслідують вас, не просто знають, де ви. Вони отримують інформацію від когось із тих, хто знаходиться поруч із вами.
— Марія: Ти хочеш сказати, що серед нас є людина, яка працює на них?
— Невідома: Я не сказала, що вона працює на них.
Вона зробила ще один крок.
— Невідома: Я сказала, що хтось із вас уже передав їм інформацію.
Петро різко повернувся до тата.
— Петро: Ти знав про це?
Тато мовчав.
І саме його мовчання змусило мене зрозуміти, що він приховує ще щось.
Я підійшла до нього.
— Ліза: Тату. Тепер ти маєш сказати правду. Хто з нас їм щось передавав?
Тато подивився на мене.
— Тато: Я не знаю.
Жінка похитала головою.
— Невідома: Знаєш.
Тато різко подивився на неї.
— Тато: Ти не маєш права приходити сюди після всього, що зробила, і звинувачувати мене в тому, чого я не робив.
Жінка на мить замовкла.
Потім сказала:
— Невідома: Я не звинувачую тебе.
Вона подивилася на Марію.
— Невідома: Я звинувачую її.
Марія відступила на крок.
— Марія: Мене?
— Невідома: Так. Ти думаєш, що всі ці роки шукала свою маму сама. Але хтось весь цей час знав, де ти знаходишся. Хтось знав, куди ти поїдеш. Хтось знав, що ти знайдеш Єлизавету. І хтось знав, що ви прийдете саме сюди.
Марія зблідла.
— Марія: Я нікому не говорила про цей тунель.
Жінка подивилася на неї.
— Невідома: Ти — ні.
Вона перевела погляд на маму Марії.
— Невідома: Але твоя мама могла.
Усі повернулися до неї.
Мама Марії відразу похитала головою.
— Мама Марії: Ні. Я нікому не говорила. Після того, як я втекла, я навіть не знала, де знаходиться це місце.
Тато раптом підійшов до неї.
— Тато: Тоді є тільки одна можливість.
— Ліза: Яка?
Тато подивився на Петра.
— Тато: Хтось знав про цей тунель ще до того, як ми сюди прийшли.
Петро завмер.
У його руці все ще був старий ключ.
І раптом він подивився на нього так, ніби тільки зараз зрозумів, що саме тримає.
— Петро: Тату...
— Тато: Що?
Петро перевернув ключ.
На його зворотному боці був вирізаний маленький знак.
Тато побачив його.
Його обличчя змінилося.
— Тато: Цього не може бути.
— Ліза: Що там?
Тато повільно забрав ключ із руки Петра.
— Тато: Цей знак належить людині, якій я довіряв найбільше.
Жінка в коридорі тихо сказала:
— Невідома: Нарешті ти зрозумів.
І в ту саму секунду світло в коридорі згасло.
Ми залишилися в повній темряві.
А потім за нашими спинами клацнув замок.
Хтось зачинив вихід.
І ми почули чиїсь кроки зовсім поруч.