Обличчя з минулого

Я смикнула найближчі двері.
Вони навіть не поворухнулися.
— Ліза: Тату, що тепер?!
Батько швидко оглянув тунель.
— Тато: Не панікуй. Тут має бути ще один вихід.
— Марія: Ти казав те саме про попередній!
— Тато: І він був.
— Марія: Але ми все одно опинилися тут!
За дверима вже чулися голоси.
— Невідомий: Вони всередині!
— Інший: Перевірте всі проходи!
Я подивилася на Петра.
— Ліза: Ти знав, що тут є тунель?
— Петро: Знав.
— Ліза: Тоді чому ти мовчав?!
— Петро: Бо я не знав, що нас приведуть саме сюди.
Марія різко повернулася до нього.
— Марія: Хто ці люди?
Петро не встиг відповісти.
Батько схопив його за комір.
— Тато: Ти мав сказати їм правду ще давно!
— Петро: А ти мав сказати правду своїм донькам!
Я завмерла.
— Ліза: Яку правду?
Обидва замовкли.
— Ліза: Яку?!
Раптом Полі почала гарчати.
Вона дивилася не на двері.
Вона дивилася під ноги Марії.
Марія опустила очі.
Ключ у її руці знову почав світитися.
— Марія: Що це таке?
Батько відступив.
— Тато: Не торкайся його.
— Марія: Чому?
— Тато: Бо він уже відкрив одні двері.
— Ліза: Які?
Батько подивився назад, у темряву.
— Тато: Ті, через які ми щойно бачили твою маму.
Марія стиснула ключ.
— Марія: Тоді він може відкрити їх знову.
— Тато: Ні.
— Марія: Чому?!
— Тато: Бо цього разу вона може не повернутися назад.
Марія завмерла.
За дверима почувся новий удар.
БАХ!
Замок почав ламатися.
— Петро: Нам треба забиратися звідси.
— Ліза: Куди?!
Петро подивився на стіну.
— Петро: Сюди.
Він ударив долонею по каменю.
Одна цеглина провалилася всередину.
За нею була маленька металева ручка.
— Марія: Ти знав про це?!
— Петро: Я знав не все.
Він потягнув ручку.
Частина стіни відчинилася.
За нею було ще одне приміщення.
А посеред нього стояв старий стіл.
На столі лежала чорна папка.
Петро побачив її й завмер.
— Ліза: Що там?
— Петро: Не чіпай.
Я вже простягнула руку.
— Петро: Єлизавето, не треба!
Але було пізно.
Я відкрила папку.
На першій сторінці було написано:
«Сім'я. Справа №17».
Нижче були фотографії.
Перша — мого батька.
Друга — моєї мами.
Третя — Маріїної мами.
А четверта змусила мене завмерти.
На ній був Петро.
Я повільно підняла голову.
— Ліза: Чому ти тут?
Петро мовчав.
Марія вихопила фотографію.
— Марія: Ти знав їх усіх?
— Петро: Так.
— Марія: І приховував це?
— Петро: Я намагався вас захистити.
— Марія: Від кого?!
Раптом папка сама закрилася.
Полі загарчала.
На столі почав рухатися аркуш паперу.
Він повільно повернувся до нас.
На ньому було написано лише одне:
«Вони вже всередині».
Ми почули кроки.
Але цього разу вони лунали не за дверима.
Вони були в кімнаті.
Прямо за нами.
Я повільно обернулася.
У кутку стояв чоловік.
Він тримав у руці ліхтар.
— Невідомий: Нарешті.
Петро став перед нами.
— Петро: Не підходь.
Чоловік усміхнувся.
— Невідомий: Ти досі думаєш, що можеш їх захистити?
Батько зробив крок уперед.
— Тато: Вона тут ні до чого.
— Невідомий: Ти помиляєшся.
Він подивився прямо на мене.
— Невідомий: Саме Єлизавета нам і потрібна.
Я відступила.
— Ліза: Навіщо?
Чоловік не відповів.
Замість цього він дістав із кишені стару фотографію.
— Невідомий: Запитай у свого батька.
Я подивилася на Тата.
Він зблід.
— Ліза: Тату?
Він мовчав.
Чоловік усміхнувся.
— Невідомий: Скажи їй.
Тато заплющив очі.
— Тато: Я боявся, що цей день настане.
— Ліза: Який день?
Він подивився мені прямо в очі.
— Тато: День, коли ти дізнаєшся, чому саме вони шукали тебе все твоє життя.
У ту ж мить за спиною чоловіка відчинилися двері.
І в темряві з'явилася ще одна людина.
Марія різко вдихнула.
— Марія: Ні...
— Ліза: Що?
Вона дивилася на постать у дверях.
— Марія: Це він.