До дванадцятої

Ключ у руці Марії продовжував повертатися сам по собі.
— Що відбувається?! — вигукнула вона.
Я схопила її за руку, але ключ раптом перестав рухатися.
Він упав на підлогу.
Дзень.
Батько швидко підняв його.
Його обличчя стало ще серйознішим.
— У нас мало часу.
— Що? — запитала я.
— Я сказав, що мало часу.
— Тату, поясни нормально!
Він подивився на годинник.
— Якщо ми не встигнемо до півночі, двері більше не відкриються.
Марія різко підійшла до нього.
— Які двері?
— Ті, які ведуть до твоєї матері.
— Ти знаєш, де вона?!
— Я знаю, де вона була.
— То чого ми ще стоїмо?!
Марія вже хотіла вибігти, але батько схопив її за руку.
— Не так швидко.
— Відпусти!
— Послухай мене хоча б зараз!
Він дістав із кишені ще один ключ.
Цього разу він був зовсім інший — старий, сріблястий, із дивним символом на кінці.
Я подивилася на нього.
— Звідки він у тебе?
— Його дала мені твоя мама.
Марія завмерла.
— Коли?
— Перед тим, як зникнути.
Він простягнув ключ їй.
— Тримай.
Марія взяла його.
У ту ж секунду світло в будинку знову замиготіло.
Полі почала гарчати.
— Що з нею? — запитала я.
Полі дивилася на двері.
— Вони вже тут.
Ми всі повернулися.
У вікні промайнула тінь.
Потім ще одна.
— Хто вони? — прошепотіла Марія.
Мій колишній чоловік раптом дістав телефон.
На екрані було кілька пропущених дзвінків.
Він зблід.
— Що сталося? — запитала я.
— Вони знайшли нас.
— Хто?!
— Люди, від яких я намагався вас захистити.
Батько різко подивився на нього.
— Ти привів їх сюди?
— Ні.
— Тоді як вони нас знайшли?
Він нічого не відповів.
Марія подивилася на нього.
— Ти знав, що вони прийдуть?
— Я підозрював.
— І мовчав?!
Раптом у двері сильно вдарили.
БАХ!
Ми всі здригнулися.
Ще удар.
БАХ!
Замок затріщав.
— Нам треба йти, — сказав батько.
— Куди?
Він показав на коридор.
— У підвал.
Я здивувалася.
— У підвал?!
— Там є старий вихід.
Ми побігли вниз.
Батько відкрив маленькі двері за шафою.
За ними були вузькі сходи.
— Я навіть не знала, що тут це є.
— Ти багато чого не знала, Єлизавето.
Ми почали спускатися.
Марія йшла першою.
Раптом вона зупинилася.
— Тут стіна.
Попереду справді була глуха кам'яна стіна.
— Це не вихід, — сказала я.
Батько підійшов до неї.
— Відійди.
Він вставив свій ключ у маленький отвір у стіні.
Клац.
Камінь здригнувся.
А потім частина стіни повільно відсунулася.
За нею був тунель.
Марія дивилася на нього з відкритим ротом.
— Куди він веде?
— Туди, де почалася вся ця історія.
Ми зайшли всередину.
За нашими спинами пролунав гуркіт.
Двері будинку вибили.
— Вони вже всередині! — крикнув мій колишній .
— Швидше! — сказав батько.
Ми побігли тунелем.
Полі раптом зупинилася.
— Стійте.
— Що ще? — запитала я.
Вона дивилася вперед.
— Там дзеркало.
Я посвітила телефоном.
Наприкінці тунелю справді стояло величезне старе дзеркало.
Марія підійшла ближче.
У ньому відбивалися всі ми.
Я.
Марія.
Батько.
Мій колишній чоловік.
Полі.
Але потім я помітила дещо дивне.
У відображенні нас було шестеро.
Я повільно порахувала.
— Маріє...
Вона подивилася в дзеркало.
Позаду нас стояла жінка.
Марія перестала дихати.
— Мамо...
Жінка підняла руку й показала на ключ у руці Марії.
А потім на двері, які були намальовані просто на поверхні дзеркала.
Батько прошепотів:
— Тепер я розумію.
— Що? — запитала я.
Він подивився на Марію.
— Цей ключ не від звичайних дверей.
Марія стиснула його.
— Тоді від яких?
Батько відповів:
— Від дверей, яких не повинно існувати.
За нами знову почувся гуркіт.
Вони вже були зовсім близько.
Батько схопив мене за руку.
— У нас залишилося кілька хвилин.
— До чого?
Він подивився на годинник.
— До опівночі.
Марія вставила ключ у дзеркало.
І воно раптом почало тріскатися.
Полі загарчала.
А з іншого боку скла почувся жіночий голос:
— Маріє... не відкривай!
— Не відкривай! — знову пролунало з іншого боку дзеркала.
Марія застигла, тримаючи ключ біля замка.
— Мамо?..
— Маріє, відійди від дзеркала!
Цього разу голос був зовсім близько.
Я схопила Марію за плече й відтягнула її назад.
— Чому вона каже не відкривати?
Батько дивився на дзеркало так, ніби побачив щось, чого боявся багато років.
— Бо вона знає, що там.
— А ти?
Він мовчав.
— Тату!
— Знаю.
Він підійшов до дзеркала.
— За ним не просто кімната.
— Тоді що?
— Місце, де все почалося.
Раптом дзеркало здригнулося.
Трісь!
По його поверхні побігла довга тріщина.
Марія відступила.
— Воно зараз розіб'ється.
— Ні, — сказав батько. — Воно відкриється.
Позаду нас пролунав шум.
Хтось уже спускався сходами.
— Вони тут! — крикнув мій колишній чоловік Єлизавети.
— Скільки їх? — запитала я.
— Не знаю.
Батько подивився на Марію.
— Вставляй ключ.
— Але мама сказала не відкривати.
— Якщо не відкриєш, вони заберуть тебе.
Марія завмерла.
— Хто?
Батько не встиг відповісти.
З тунелю долинув голос:
— Маріє! Відійди від дзеркала!
Це був голос моєї мами.
Але цього разу вона звучала налякано.
Марія подивилася на мене.
— Я не знаю, кому вірити.
— Тоді вір собі.
Вона стиснула ключ.
— Добре.
І повернула його.
Клац.
Дзеркало не розбилося.
Воно просто стало чорним.
А потім поверхня скла почала рухатися, наче вода.
Марія зробила крок вперед.
— Ні! — крикнув батько.
Вона вже торкнулася дзеркала.
Її рука провалилася всередину.
— Єлизавето!
Я схопила її за іншу руку.
— Тримайся!
Мій колишній кинувся до нас.
— Відпускай!
— Я не відпущу!
— Якщо вона не зайде повністю, її затягне!
— Що?!
Він схопив мене за плечі.
— Єлизавето, слухай мене! Треба йти разом!
За секунду Марію потягнуло вперед.
Я відчула, як її пальці вислизають із моєї руки.
— Маріє!
— Не відпускай!
Я стиснула її руку щосили.
Полі теж кинулася вперед і схопила Марію зубами за край одягу.
— Тягніть!
Ми всі разом потягнули її назад.
І раптом...
БАХ!
Дзеркало вибухнуло світлом.
Ми впали на підлогу.
Я підняла голову.
Марія лежала поруч.
Вона була непритомна.
— Маріє!
Я перевернула її на спину.
— Вона дихає, — сказав мій колишній чоловік Єлизавети.
Марія різко відкрила очі.
— Мамо...
— Де вона? — запитала я.
Марія подивилася на мене.
— Я бачила її.
— Що вона сказала?
Марія піднялася.
— Вона була за дзеркалом.
Батько зблід.
— Що ще?
Марія подивилася на нього.
— Вона сказала, що ти не врятував її.
У тунелі запала тиша.
— Що?
— Вона сказала, що ти мав вибір.
Батько опустив очі.
— Який вибір?
Марія підійшла до нього.
— Вона сказала, що ти міг забрати її із собою.
Батько нічого не відповів.
— Але ти залишив її.
Він прошепотів:
— Я не міг.
— Чому?!
— Бо вона сама наказала мені йти!
Марія відступила.
— Ні.
— Вона сказала, що якщо я залишуся, вони заберуть вас обох.
— Хто «вони»?!
Батько подивився в темряву тунелю.
— Ті, хто зараз іде сюди.
Ми почули кроки.
Вони ставали дедалі голоснішими.
Мій колишній чоловік Єлизавети дістав телефон.
— У нас хвилина.
— До чого? — запитала я.
— До опівночі.
На екрані було 23:59.
Полі раптом подивилася на дзеркало.
Воно знову стало цілим.
Але тепер у ньому не було нашого відображення.
Там стояла тільки мама.
Вона дивилася на Марію.
І цього разу її губи ворухнулися.
Я прочитала:
«Біжи».
— Маріє...
— Я бачила.
Ми почули, як хтось уже зовсім близько.
Батько схопив Марію за руку.
— Біжимо!
Ми кинулися тунелем.
Позаду пролунав страшний гуркіт.
Я озирнулася.
У темряві стояла висока постать.
Вона не рухалася.
Просто дивилася нам услід.
А потім пролунав голос:
— Ви не встигнете.
Годинник на телефоні показав:
00:00.
І в ту ж секунду всі двері в тунелі одночасно зачинилися.