Голос з дзеркала

Я ще не встигла оговтатися після слів мами, як унизу грюкнули вхідні двері.
Ми з Марією одночасно повернулися.
— Тату? — крикнула я.
— Єлизавето?
Це був його голос.
Я швидко спустилася сходами.
Батько стояв у коридорі, тримаючи в руках свою куртку. Він виглядав втомленим, але, побачивши Марію, різко зупинився.
Його обличчя змінилося.
— Марія...
Вона стояла за моєю спиною.
— Не смій вимовляти моє ім'я так, ніби ти маєш на це право.
Батько опустив очі.
— Я знав, що цей день колись настане.
— Ти знав?! — Марія різко зробила крок до нього. — Ти знав, що я повернуся?
— Так.
— І що ти збирався робити?
Він мовчав.
— Відправити мене знову кудись? — продовжила Марія. — Як тоді, коли забрав мене від мами?
Я подивилася на батька.
— Тату... це правда?
Він подивився на мене.
— Не все так просто.
— Тоді поясни!
Він сів на стілець і кілька секунд просто дивився на підлогу.
— Я не хотів, щоб ти дізналася про це.
Марія засміялася.
— Звичайно. Ти завжди хотів, щоб я нічого не знала.
— Я забрав тебе не тому, що ненавидів твою матір.
Марія завмерла.
— А чому?
Батько важко видихнув.
— Тому що вона попросила мене.
— Брехня!
— Ні.
— Вона ніколи б цього не зробила!
— Зробила.
— Тоді де вона?!
Батько підняв на неї очі.
— Я не знаю.
Марія завмерла.
— Що?
— Я втратив її.
— Ти говориш так, ніби вона просто загубилася!
— Я намагався її знайти.
— Скільки?!
— Роками.
Марія відвернулася.
— І жодного разу не сказав мені?
— Я боявся.
— Чого?
Батько подивився на мене.
— Що ти теж станеш наступною.
Я відчула холод.
— Наступною ким?
Він не відповів.
— Тату, що це означає?
Він підвівся.
— Ти пам'ятаєш, що сталося з дзеркалами?
Я кивнула.
— Це все почалося задовго до тебе.
Марія різко подивилася на нього.
— Ти знав про це?
— Так.
— І мовчав?!
— Я хотів захистити вас обох.
Раптом у коридорі згасла лампа.
Ми всі замовкли.
Полі почала гарчати.
— Тату...
Він подивився на дзеркало.
Його обличчя зблідло.
— Вона прийшла.
— Хто?
Він не відповів.
У дзеркалі позаду нього з'явилася жіноча постать.
Мама.
Я різко повернулася.
Позаду нікого не було.
Але в дзеркалі вона стояла.
Марія побачила її.
— Мамо...
Постать підняла руку й показала на батька.
Він опустив голову.
— Я не хотів, щоб вона це показала.
— Що показала? — запитала я.
На дзеркалі почали з'являтися слова.
Повільно.
Наче їх писала невидима рука.
«ВІН НЕ СКАЗАВ ВАМ ГОЛОВНОГО».
Марія підійшла ближче.
— Якого головного?!
Батько різко сказав:
— Не читай!
Але було вже пізно.
Нові слова з'явилися під першими:
«ТВОЯ МАТІР НЕ ЗНИКЛА».
Марія завмерла.
— Ти казав, що не знаєш, де вона.
Батько мовчав.
— Тату?
Він подивився на Марію.
— Я знав.
Марія зблідла.
— Де вона?
Він не відповів.
— ДЕ ВОНА?!
Батько дістав із кишені старий ключ.
Я одразу впізнала його.
— Це...
— Так, — сказав він. — Саме цей ключ вона залишила перед тим, як зникнути.
Марія вихопила його з його руки.
— Від чого він?
Батько подивився на неї.
— Від місця, де вона востаннє бачила тебе.
Марія стиснула ключ.
— Веди мене.
— Ні.
— Чому?!
— Бо якщо ти відкриєш ці двері, назад дороги вже не буде.
— Мені байдуже!
— А мені — ні!
Він уперше підвищив голос.
Марія відступила.
Я ніколи не бачила його таким.
— Тату...
Він подивився на мене.
— Єлизавето, якщо ти підеш із нею, ти теж станеш частиною цього.
Я подивилася на Марію.
Вона тримала ключ у руці.
— Тоді я піду сама.
— Ні, — сказала я.
Марія подивилася на мене.
— Чому?
Я взяла її за руку.
— Бо ти моя сестра.
Вона на секунду завмерла.
А потім тихо сказала:
— Я думала, ти ніколи не скажеш цього.
Я ледь усміхнулася.
— Звикай.
Полі раптом загарчала.
Ми повернулися до дзеркала.
Мами в ньому вже не було.
Але тепер там стояла Марія.
Точніше, її відображення.
Воно посміхалося.
Сама Марія не посміхалася.
Відображення підняло руку й показало пальцем на ключ.
А потім прошепотіло:
— Не відкривай двері сама.
Марія відсахнулася.
— Що це означає?
Я подивилася на батька.
Він був блідий.
— Тату?
Він тихо сказав:
— Це означає, що вона вже знає, що ми її шукаємо.
І раптом у кишені Марії задзвонив телефон.
На екрані висвітився номер.
«Мама».
Марія перестала дихати.
— Це неможливо...
Телефон продовжував дзвонити.
Я подивилася на неї.
— Відповідай.
Марія натиснула зелену кнопку.
— Алло?
Спочатку була тиша.
А потім жіночий голос прошепотів:
— Доню...
Марія заплакала.
— Мамо?
— Не шукай мене.
— Чому?!
— Бо він уже знає, де ти.
— Хто?!
На тому боці почувся крик.
Потім удар.
Зв'язок обірвався.
Марія подивилася на мене.
— Вона жива.
Батько заплющив очі.
А Полі раптом сказала:
— Ні.
Ми всі подивилися на неї.
— Що «ні»?
Полі подивилася на телефон Марії.
— Це була не її мама.
У кімнаті запала тиша.
І саме в цей момент ключ у руці Марії почав сам повертатися в її пальцях, ніби хтось невидимий намагався відімкнути ним двері.