Чужий погдяд

Я не могла відвести погляд від дзеркала.
Мама все ще стояла там.
Вона дивилася на Марію, а потім повільно перевела погляд на мене.
Я ледве чутно прошепотіла:
— Мамо...
Її губи ворухнулися.
Цього разу я чітко прочитала:
«Не довіряй йому».
Я різко обернулася.
Мій колишній чоловік усе ще стояв біля дверей.
— Ти щось бачила? — запитав він.
Я не відповіла.
Марія дивилася то на мене, то на дзеркало.
— Єлизавето, що там?
Я знову повернула голову.
Дзеркало було порожнім.
Мами вже не було.
Лише наше відображення.
— Нічого.
— Ти брешеш, — сказала Марія.
— Я просто...
— Ти щось побачила.
Мій колишній чоловік раптом підійшов до дзеркала.
— Не чіпай його.
Він зупинився.
— Чому?
— Бо я вже знаю, що воно показує.
— Що?
Я подивилася йому прямо в очі.
— Людей, які мертві.
Він зблід.
Марія це помітила.
— Ти знав про це?
— Ні.
— Ти знову брешеш.
Він нічого не сказав.
Я відчула, що тепер уже не можу йому довіряти.
Але й повідомленню з невідомого номера я теж не могла довіряти.
Марія стиснула телефон.
— Я їду за матір'ю.
— Я з тобою, — сказала я.
Вона подивилася на мене.
— Ти не мусиш.
— Я знаю.
— Там може бути небезпечно.
— Після всього, що зі мною вже відбулося, мене важко цим налякати.
Полі піднялася з підлоги.
— Я теж їду.
Я подивилася на неї.
— А ти взагалі можеш залишитися вдома хоч раз?
— Ні.
Я не втрималася й усміхнулася.
Навіть Марія ледве помітно усміхнулася.
Але ця мить тривала недовго.
Мій колишній чоловік раптом сказав:
— Якщо ви поїдете, не беріть фотографію.
Марія одразу перестала усміхатися.
— Чому?
— Бо саме її вони шукають.
— А якщо я не візьму її?
— Тоді вони не знатимуть, що ти знайшла правду.
Марія подивилася на фотографію.
— Я не залишу її тут.
— Тоді сховай.
— Де?
Він подивився на Полі.
Я насупилася.
— Що ти задумав?
— Нічого.
— Ти подивився на Полі.
— Бо вона може зберегти її краще за вас.
Полі підняла голову.
— Я не шафа.
Я здивовано подивилася на неї.
Марія навіть тихо засміялася.
— Я все ще не можу звикнути до того, що вона розмовляє.
— Повір, я теж, — сказала я.
Ми швидко зібралися.
Перед виходом я ще раз подивилася на дзеркало.
Нічого.
Я вже хотіла відвернутися, коли побачила щось на склі.
Напис.
«НЕ ЇДЬТЕ ВДВОХ».
Я завмерла.
— Маріє...
Вона підійшла.
Прочитала.
— Це знову вона?
Я кивнула.
Мій колишній чоловік теж побачив напис.
— Тоді поїдь одна.
Я різко повернулася.
— Ні.
— Єлизавето, якщо вона попереджає...
— Вона попереджає про тебе.
Він замовк.
Марія подивилася на нього.
— Можливо, саме ти не повинен їхати.
Він усміхнувся.
— Можливо.
Він відкрив двері.
— Тоді будьте обережні.
— Ти просто підеш?
— Так.
— І навіть не скажеш, куди нам їхати?
Він подивився на Марію.
— Ти знаєш.
— Я не пам'ятаю.
— Тоді згадай.
Він вийшов.
Двері зачинилися.
Я подивилася на Марію.
— Ти справді знаєш?
Вона мовчала.
— Маріє.
— Я пам'ятаю тільки одну річ.
— Яку?
Вона подивилася на фотографію.
— Біля того будинку стояло дерево.
— І що?
— На ньому був вирізаний символ.
— Який?
Марія прикрила очі.
— Трикутник.
Я відчула холод.
— З оком усередині?
Вона різко відкрила очі.
— Звідки ти знаєш?
Я не відповіла.
Бо цей символ я вже бачила.
Не один раз.
На старих дверях.
На дзеркалі.
І навіть у тому підвалі, де ми закрили демона.
Я повільно дістала телефон.
— Нам треба їхати.
— Чому?
Я показала їй фотографію символу, яку колись випадково зробила.
Марія зблідла.
— Це він.
— Саме тому я думаю, що ми повинні знайти цей будинок першими.
Ми вийшли на вулицю.
Було вже темно.
Я відчинила машину.
Полі застрибнула всередину.
Марія сіла поруч.
Я завела двигун.
І саме в цей момент телефон Марії знову завібрував.
Нове повідомлення.
Вона відкрила його.
Цього разу там не було тексту.
Тільки фотографія.
Марія дивилася на екран кілька секунд.
— Що там? — запитала я.
Вона повільно повернула телефон до мене.
На фотографії був наш будинок.
Знятий сьогодні.
А біля вікна стояла людина.
Я збільшила зображення.
Моє серце мало не зупинилося.
— Це...
Марія прошепотіла:
— Моя мама.
Але на фотографії було дещо ще.
На задньому плані, у темному вікні другого поверху, стояла я.
Тільки я була одягнена зовсім не так, як зараз.
І тримала в руках ту саму фотографію, яка лежала зараз у Марії.
Я подивилася на себе на фотографії.
— Цього не може бути.
Полі раптом загарчала.
— Може.
Я подивилася на неї.
— Що ти хочеш сказати?
Вона дивилася на фотографію.
— Це ще не сталося.
У мене перехопило подих.
Марія зблідла.
— Тобто...
Полі підняла голову.
— Ви зараз дивитеся на те, що станеться завтра.
Я відчула, як холод пройшов по всьому тілу.
На екрані раптом з'явився новий напис:
«Якщо хочеш побачити матір Марії — не їдь до будинку».
Я подивилася на Марію.
Вона дивилася на мене.
— Тоді куди нам їхати?
Телефон знову завібрував.
Нове повідомлення складалося лише з однієї адреси.
Адреси, якої я ніколи раніше не бачила.
А під нею було написано:
«Там ви знайдете того, хто знає всю правду про вашого батька».