Слід на склі

— Єлизавето...
Я завмерла.
Цей голос я впізнала одразу.
Мій колишній чоловік.
Я повільно подивилася на Марію. Вона стояла поруч і стискала фотографію своєї справжньої матері.
— Не виходь, — тихо сказала вона.
— Чому?
— Бо я знаю його.
— Я теж його знаю.
— Ти вже не знаєш, на що він здатний.
Ці слова змусили мене зупинитися.
Унизу знову почулися кроки.
— Єлизавето, я знаю, що ти нагорі.
Я подивилася на Марію.
— Звідки він знає, що ми тут?
— Не знаю.
— Ти боїшся його?
Марія на секунду замовкла.
— Я його не боюся.
— Ти брешеш.
— Можливо.
Вона міцніше стиснула фотографію.
— Але я точно знаю одне: він не прийшов сюди просто поговорити.
Я повільно спустилася сходами.
Марія пішла за мною.
Коли ми вийшли в коридор, він стояв біля дверей.
Я подивилася на нього.
— Що тобі потрібно?
Він не відповів одразу.
Його погляд зупинився на Марії.
— Ти все-таки знайшла її.
— Не смій говорити зі мною так, ніби я річ, яку ти шукав.
— Я не про тебе.
Марія нахмурилася.
— Тоді про кого?
Він дістав із кишені невеликий ключ.
Старий.
Чорний від часу.
І поклав його на стіл.
Марія подивилася на нього.
— Що це?
— Те, що твій батько ховав роками.
Я відчула, як у мене похололи руки.
— Звідки в тебе це?
— Він сам віддав мені його.
Марія різко підняла голову.
— Коли?
— Перед тим, як усе почалося.
— Що саме «все»?
Він подивився на неї.
— Твоя поява.
Марія засміялася.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
— Мій батько знав, що я шукатиму матір?
— Він знав, що рано чи пізно ти почнеш ставити запитання.
— І що?
— І він боявся, що ти знайдеш відповідь.
Марія зробила крок до нього.
— Ти знову говориш загадками.
— Бо якщо я скажу все зараз, ми всі можемо пошкодувати.
— Ми вже шкодуємо!
Він подивився на мене.
— Саме тому я тут.
Я насупилася.
— Що ти хочеш від Марії?
— Щоб вона віддала мені фотографію.
Марія відразу притиснула її до грудей.
— Ні.
— Маріє...
— Я сказала ні.
— Ти навіть не знаєш, що на ній.
— Знаю. Моя мати.
Він похитав головою.
— Ні.
Марія завмерла.
— Що означає «ні»?
— Це фотографія твоєї матері.
— Я щойно це сказала.
— Але ти не знаєш, що вона означає.
Я подивилася на фотографію.
— Що вона означає?
Він мовчав.
— Кажи.
— На звороті є дата?
Марія перевернула фотографію.
— Так.
— Яка?
Вона назвала дату.
Він заплющив очі.
— Саме так.
— Що?
— Цього дня твоя мати вже вважалася зниклою.
Марія зблідла.
— Що ти зараз сказав?
— На цій фотографії вона стоїть поруч із твоїм батьком у день, коли її офіційно оголосили зниклою.
Я подивилася на Марію.
— Тобто...
— Тобто вона не зникла тоді, коли всі думали, — сказала Марія.
Її голос тремтів.
— Вона була жива.
— Так.
— І тато знав.
— Так.
Марія різко відвернулася.
— Я знала, що він щось приховує.
— Ти знала далеко не все.
Вона знову повернулася до нього.
— Тоді скажи мені все.
— Не можу.
— Чому?
— Бо я не знаю, кому можна довіряти.
Я гірко посміхнулася.
— Дуже зручно.
Він подивився на мене.
— Ти думаєш, я прийшов сюди, щоб нашкодити вам?
— А хіба ні?
— Якби я хотів цього, я б не попереджав вас.
Марія склала руки на грудях.
— Тоді навіщо ти прийшов?
Він подивився на годинник.
— У нас мало часу.
— Для чого?
— Щоб знайти місце, яке показано на фотографії.
Я подивилася на знімок.
— Тут немає жодного місця.
— Є.
Він показав на задній план.
Я придивилася.
За спиною моєї матері була стара будівля.
Я ніколи раніше її не помічала.
Марія підійшла ближче.
— Я знаю це місце.
Я подивилася на неї.
— Звідки?
— Я була там дитиною.
— Де це?
Марія мовчала.
— Маріє?
— Старий будинок за містом.
— І що там?
Вона похитала головою.
— Я не пам'ятаю.
Полі раптом підняла голову.
Вона подивилася на фотографію.
Потім — на дзеркало.
І тихо сказала:
— Пам'ятаєш.
Я завмерла.
— Полі?
Вона подивилася на мене.
— Ти просто забула.
Марія різко повернулася до собаки.
— Що вона сказала?
— Що ти пам'ятаєш.
Марія відступила.
— Ні.
— Ти сама це відчула, — сказала Полі.
— Я нічого не пам'ятаю.
— Тоді чому ти боїшся?
Марія мовчала.
Я підійшла до неї.
— Ти справді щось згадала?
Вона прикрила очі.
— Я бачу двері.
— Які?
— Червоні.
Вона схопилася за голову.
— І чую голос.
— Чий?
Марія різко відкрила очі.
— Мами.
У будинку раптом стало дуже тихо.
Навіть Полі перестала рухатися.
— Що вона каже? — запитала я.
Марія дивилася кудись повз мене.
— Вона просить мене не відкривати двері.
Я відчула холод.
— Які двері?
— Червоні.
Мій колишній чоловік різко підняв голову.
— Де вони?
Марія подивилася на нього.
— Ти знаєш?
Він не відповів.
— Ти знаєш, де ці двері?!
— Так.
— Де?
Він подивився на мене.
— У будинку, який на фотографії.
Марія відступила.
— Ти був там.
— Так.
— І бачив мою маму?
Він мовчав.
Марія підійшла до нього.
— Відповідай!
— Так.
Марія завмерла.
— Ти її бачив?
— Так.
— Коли?
— П'ять років тому.
Її очі наповнилися сльозами.
— Вона була жива?
Він кивнув.
Марія прикрила рот рукою.
— Чому ти мені не сказав?
— Бо вона попросила мене цього не робити.
— Чому?!
Він подивився їй прямо в очі.
— Бо вона боялася твого батька.
Марія застигла.
— Але він уже...
— Я знаю.
— Тоді чого вона боялася?
Він мовчав.
Я вже не витримала.
— Ти або говориш нормально, або йдеш.
Він перевів погляд на мене.
— Добре.
Він підійшов до столу.
— Твоя мати не просто зникла.
Марія слухала, не кліпаючи.
— Її змусили піти.
— Хто?
— Люди, яким твій батько заборгував.
— Гроші?
— Так.
— Скільки?
Він назвав суму.
Я навіть не зрозуміла, як таку суму можна було взагалі уявити.
Марія похитала головою.
— І через це він віддав мене?
— Ні.
— Тоді через що?
Він подивився на неї.
— Тому що твоя мати знала, де заховані гроші.
Марія застигла.
— Які гроші?
— Ті, через які твій батько втратив усе.
Я подивилася на ключ.
— А цей ключ?
— Від сховища.
Марія вихопила його зі столу.
— Де воно?
— У тому будинку.
Вона подивилася на мене.
— Я їду туди.
— Ні, — одразу сказав він.
— Ти не будеш мені наказувати.
— Я не наказую.
— Тоді що?
— Попереджаю.
Марія стиснула ключ.
— Я пів року жила на вулиці, шукала матір, втратила дім і ледве не втратила останнє, що в мене залишилося. І тепер ти хочеш, щоб я просто сиділа тут?
— Я хочу, щоб ти залишилася живою.
— Тоді поїдеш із нами.
Він подивився на неї.
— Ні.
— Чому?
— Бо якщо я поїду, вони зрозуміють, що ви знайшли ключ.
— А якщо ми поїдемо без тебе?
— Тоді вони не знатимуть, що я вам його віддав.
Я подивилася на нього.
— Ти все одно щось приховуєш.
— Так.
— Що?
Він кілька секунд мовчав.
— Я знаю, хто зараз шукає Марію.
— Хто?
— Людина, яку ти дуже добре знаєш.
У мене перехопило подих.
— Хто?
Він не відповів.
Раптом у кишені Марії задзвонив телефон.
Вона дістала його.
Номер був невідомий.
— Не бери, — сказав він.
Марія подивилася на нього.
— Чому?
— Бо вони хочуть перевірити, чи ти з нами.
Вона натиснула прийняти.
— Алло?
Кілька секунд ніхто не говорив.
Потім почувся жіночий голос:
— Маріє?
Вона зблідла.
— Хто це?
— Ти мене не пам'ятаєш?
Марія повільно опустила руку.
— Мамо?..
Жіночий голос тихо засміявся.
— Нарешті.
Зв'язок обірвався.
Марія стояла нерухомо.
Я підійшла до неї.
— Це справді вона?
Вона не відповіла.
Телефон знову завібрував.
Цього разу прийшло повідомлення.
«Не слухай чоловіка, який зараз стоїть поруч із тобою».
Я подивилася на свого колишнього чоловіка.
Він теж прочитав повідомлення.
І вперше за весь вечір він не знайшов, що сказати.
Марія повільно підняла голову.
— Тепер я хочу знати, кому з вас двох мені вірити.
Він подивився на неї.
— Нікому.
— Що?
— Саме це я й намагався тобі сказати.
Він підійшов до дверей.
— Якщо хочеш знайти матір — шукай її сама.
— Куди ти?
— Подалі від вас.
— Ти ж прийшов допомогти!
Він зупинився.
— Я прийшов віддати ключ.
— І все?
Він повернувся.
— Ні.
Його погляд став серйозним.
— Я прийшов попередити тебе, що людина, яка зараз намагається знайти тебе, вже знає, де ти живеш.
Я відчула, як серце завмерло.
— Звідки?
Він подивився на вікно.
— Бо вона сама показала мені.
Я підійшла до вікна.
На вулиці нікого не було.
Але на склі з внутрішнього боку з'явився слід долоні.
Маленької.
Дитячої.
Я торкнулася його пальцями.
І в ту ж секунду почула знайомий жіночий голос просто за спиною:
— Не їдьте до того будинку.
Я різко обернулася.
У коридорі нікого не було.
Тільки дзеркало.
А в ньому стояла моя мама.
Вона дивилася не на мене.
Вона дивилася на Марію.
І беззвучно вимовила:
«Він бреше».