Фотографія з минулого

Я більше нічого не запитувала.

Після того, як ми побачили тінь у кінці провулка, я просто міцніше притиснула Полі до себе й пішла поруч із Марією. Я не знала, що саме це було, але чомусь уперше за весь цей день мені не хотілося отримувати відповіді на всі свої запитання.

Можливо, я просто втомилася боятися.

Марія йшла попереду мене, постійно озираючись назад. Вона намагалася робити вигляд, що їй байдуже, але я бачила, як вона нервувала.

— Ти можеш перестати озиратися? — сказала я.

— А ти можеш перестати говорити?

— Я просто питаю.

— А я просто відповідаю.

Я закотила очі.

— Ти зовсім не змінилася.

— А ти занадто багато говориш.

Я ледь усміхнулася.

Попри все, що сталося, у цій сварці було щось знайоме. Наче переді мною знову стояла моя сестра, з якою ми колись сперечалися через найдрібніші речі.

Але потім я подивилася на її одяг, на втомлене обличчя і зрозуміла, наскільки сильно все змінилося.

Ми нарешті вийшли з провулка.

Попереду вже було видно наш будинок.

Я полегшено видихнула.

— Нарешті вдома.

Марія нічого не відповіла.

Я подивилася на неї.

— Ти можеш залишитися у нас.

— Я не просила мене залишати.

— Я знаю.

— І я не збираюся жити за твої гроші.

— Маріє, я навіть не говорила про гроші.

— Але ти подумала.

— Ні.

Вона зупинилася.

— Ти справді не розумієш, чому я така?

Я теж зупинилася.

— Ні. Але я хочу зрозуміти.

Марія кілька секунд дивилася на мене, а потім тихо сказала:

— Тоді не перебивай.

Я кивнула.

Ми зайшли у двір і сіли на лавку біля будинку. Полі вмостилася біля моїх ніг.

Марія довго мовчала.

— Після того, як мене вигнали з квартири, я спочатку думала, що це ненадовго. Я була впевнена, що зможу все владнати. Але мій колишній чоловік Єлизавети...

— Мій колишній чоловік, — перебила я.

— Я знаю, що він твій колишній чоловік. Не перебивай.

Я замовкла.

— Він почав робити все, щоб я не змогла повернутися. Він заблокував рахунки, через які я могла отримувати гроші, і почав розповідати людям, що я нібито сама залишила квартиру. Я намагалася довести, що вона належить мені, але ніхто не хотів мене слухати.

— Чому ти не подзвонила мені?

Марія засміялася, але в її сміху не було нічого веселого.

— А ти думаєш, я не намагалася?

Я здивовано подивилася на неї.

— Що?

— Я телефонувала тобі.

— Коли?

— Коли вже була на вулиці.

— Я не бачила жодного дзвінка.

— Я телефонувала з чужих номерів.

Я мовчала.

— Мені не було звідки тобі телефонувати. Я втратила телефон ще у Франції.

— Чому ти не написала?

— Кому? Твоєму чоловікові?

— Ми тоді вже...

— Я знаю, — перебила вона. — Але він зробив так, щоб я не могла нормально зв'язатися з тобою.

Я відчула, як усередині мене знову починає підніматися злість.

— Чого він хотів від тебе?

Марія подивилася мені прямо в очі.

— Не тільки квартири.

— А чого ще?

Вона не відповіла одразу.

— Документи.