По той бік провулка

Дорогою додому я згадувала події, які сталися сьогодні. Це було найекстремальніше, що за останній час зі мною сталося. Такого страху втрати тата я відчула вперше. Я зрозуміла, що він дійсно потрібна мені людина.

Тато подивився на мене, наче отямився, і сказав:

— Невже Марія діз... дізналася про той мій вчинок?

— Що? — сказала я. — Який ще вчинок, тату? Що ти вже встиг накоїти, що Марія тебе так зненавиділа і хотіла, щоб ти помер?

Він відвернув від мене голову та подивився у вікно. Ця тиша була дуже напружена.

Полі вистрибнула мені на руки та сказала:

— Єлизавета, татові зараз не до цього. Він пережив великий стрес. Будемо надіятися, що він захоче це сказати увечері. Звісно, це буде з моїм завданням сил.

Я послухала свою вірну Полі, кивнула головою та заснула в автобусі. Нас розбудила кондукторка. Ми вийшли з автобуса та по дорозі додому тато захотів піти до свого найкращого друга в гості.

— То йди, тату. Я піду прогуляюся набережною.

— Добре, доню, іди. Я тобі зателефоную, коли буду виходити.

— Добре, тату.

Я вже підійшла до набережної. Я спустилася вниз, до самого моря, і дивилася на воду та дякувала своїй мамі. Дякувала, що вона врятувала мого тата — ту людину, яка у моєму житті зараз дуже важлива.

Я вже пустила першу сльозу і впала на коліна та заревіла. І тут я відчула, як хтось обіймає мене ззаду. Я швидко обернулася і побачила там маму.

Я її дуже міцно обійняла, знову подякувала і сказала:

— Дякую, що ти мені допомогла врятувати мого батька.

І як тільки я сказала ці слова, вона сказала:

— Ще зустрінемося, доню, коли тобі це буде дуже потрібно.

І вона раптово зникла. Я її знову ж таки шукала, а її ніде не було. Я зрозуміла, що вона дійсно до мене приходила і це не була моя вигадка, а це була дійсно моя мама.

Тут мені подзвонив тато і сказав, що він вже йде додому. Підходячи до провулка, по якому ми завжди з татом йшли додому, я побачила, як хтось б'є малих дітей ногами. Я швидко підбігла, відштовхнула її та сказала:

— Гей, що ти робиш?!

І побачила, що це була Марія.

Марія була дуже занедбана, схожа на людину, яка не має дому.

— Чого ти?

— О, це ж сестричка з'явилася! Що ж ти згадала за свою сестру за стільки часу?

— Марія — це ти? Чому ти так змінилася? Що з тобою сталося? Ти жила у моїй квартирі у Франції.

— Ха, жила! Так, але після того, як твій чоловік мене звідти не вигнав.

— Що? Як він тебе міг вигнати?

— Ти що, знущаєшся наді мною? Ми з ним вже розлучені більше року!

— І він просто не мав права тебе виганяти, тим більше заходити у мою квартиру без мого дозволу. І чому ти його не прогнала? Я ж повністю переписала на тебе квартиру.

— Що, справді, сестричка? Та це якась неправда. Ти не могла такого зробити. Ти блефуєш!

— Дійсно думаєш, що я поведуся на це? Ні, ні! Я вже пів року живу на вулиці і я потратила останні гроші на те, щоб прилетіти в Україну. Коли я прийшла до тебе додому, ну, точніше, до вашого з татом і братиком дому, то тоді не було нікого з вас. Тільки, як я зрозуміла, була ваша прибиральниця, яка мені сказала, щоб така, як я, забиралася звідси подалі, бо мені тут не місце. Я, звісно, їй казала, що я твоя сестра, але вона не повірила і просто прогнала мене, обізвавши бомжихою. Після цього і написав твій колишній чоловік і сказав передасть мені бомбу яку я маю підложити татові якщо я цього не зроблю то він мені не розкаже де мама..

Я дивилася на Марію і не могла повірити в те, що вона мені розповіла. Усе це здавалося якоюсь страшною помилкою.

— Маріє, ходімо зі мною. Ми не можемо залишити тебе тут.

Вона подивилася на мене, але нічого не відповіла.

Я простягнула їй руку.

— Ти ж моя сестра. Я не залишу тебе.

Марія кілька секунд дивилася на мою руку, а потім повільно взяла її.

Ми вже хотіли піти, але раптом я почула звук машини, що зупинилася неподалік.

Я озирнулася.

На мить мені здалося, що я побачила знайомий силует.

Але коли машина рушила, там уже нікого не було.

Я подивилася на Марію.